Частина перша. Нація т а імперія
доводили, що Німеччина- прабатьківщина індоєвропейців, і вважали німців прямими нащадками їхньої культури. Грушевський писав, що ця теорія « попала в тон амбіціям німецької суспільности і здобула чимало прихильників », але відкидав її як « фантазію » 97. Свій пошук витоків української нації він прагнув зіперти на твердій основі історичних джерел і наукової літератури.
Далі в цьому розділі проаналізовано спроби Грушевського заявити за українським національним наративом найдавніші частини історичного й доісторичного минулого, які перед тим беззастережно належали російській історії. Йтиметься про його зацікавлення дослов’ янською історією Південної України- реґіону, звідки імперські музеї добули чимало шедеврів скитського золота; про його спроби знайти прапредків української нації серед племен, що їх раніше вважали проторосійськими або в кращому разі східнослов’ янськими; нарешті, про його інтерпретацію однієї з найсуперечливіших проблем східнослов’ янської історії- походження Руської держави.
1922 року видавництво Оксфордського університету видало книжку відомого науковця-античника, уродженця Києва, випускника Київського та Петербурзького університетів Майкла( Міхаіла) Ростовцева « Iranians and Greeks in South Russia ». Книжку, перероблену з російськомовної монографії « Зллинство и иранство на Юге России »( 1918), доповнював екскурс в історію Київської Русі, зіпертий на франкомовному нарисі Ростовцева про походження стародавньої Русі, пізніше опублікованому в « Revue des etudes slaves ». У цій книжці Ростовцев розглядав російську минувшину не як історію держави чи нації, а як історію території. Він пояснював свій підхід так: « Історія Росії як економічного та політичного організму набагато давніша за перші згадки про слов’ янську расу... Тому ми повинні розглядати історію Росії не як історію слов’ янської раси, а як історію країни Росії » 98.
Застосовуючи цей підхід у викладі російської історії, Ростовцев переймався насамперед встановленням зв’ язків між дослов’ янською та слов’ янською історією києворуських земель. Він уважав це за нову візію історії « Південної Росії » та критикував попередників, які не добачили зв’ язку між дослов’ янською та слов’ янською історією реґіону. Зокрема, він згадував Васілія Ключевського і Сєрґея Платонова серед тих, хто « заперечував існування якогось зв’ язку між історією слов’ янської та дослов’ янської Росії чи радше можливість такі зв’ язки відшукати », натомість « археологів » Івана Забєліна і Нікодіма Кондакова назвав
128