Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського Velykyi_peredil_Nezvychaina_istoriia_Mykhaila_Hrus | Page 120

Частина перша. Нація т а імперія
тісніше пов’язувала Литву й Західну Русь із Польщею та відмежовувала
і віддаляла їх від північно-східної Русі, і настав час «Литовскую Русь,
уже более столетия обьединенную с Русью восточною политически,
обьединить с нею и в научном сознании»А6. Тут Любавський помилявся,
бо час для таких ідеологічних і наукових заходів безперечно минув і
«об’єднання» не спрацьовувало ні в політичному, ні в історіографічному
сенсі. В історіографії майбутнє належало парадигмам, ґрунтованим
не на державі, а на нації, таким, як історична схема, що її просував
Грушевський.
Зі статті Грушевського 1904 року випливає, що він був так само
незадоволений традиційною схемою російської історії, як Линниченко,
Єфименко і Любавський. Він писав: «наперед треба попрощатися з фік­
цією, що “русская історія”, підмінювана на кожнім кроці великорусь­
кою, то історія “общерусска” »47. Але, шукаючи розв’язання цієї про­
блеми, історик рухався в н апрямку, відмінному від його колеґ. Ніхто з
них не заперечував ідею всеросійської історії як таку, виступаючи лише
за реструктуризацію цієї парадигми і помітніше місце в ній для історії
південно-західної Русі. Грушевський, своєю чергою, боронив повне від­
окремлення української історії від історії Росії. Любавський і Єфименко
вивчали всеросійську історію з державницьких позицій, а Грушевський
спирав свою схему східнослов’янської історії на національному принципі.
Для нього кожна зі східнослов’янських народностей заслуговувала на
власну історію.
Він заявляв: «Зрештою, “общеруської” історії й не може бути, як
нема “общеруської” народносте»48, - і доводив, що стару «русскую»
історію слід поділити на три, а не на дві частини: росіяни, українці і
білоруси - всі отримували свій історичний наратив. Грушевський при­
пускав, що білоруська історія буде не такою багатою на деталі, як
українська, і пропонував віддати їй чимало епізодів, які традиційно на­
лежали всеросійській історії. Він писав про це: «Ще гірше виходить
на сій схемі народність білоруська - вона пропадає зовсім за історією
держави Київської, Володимиро-Московської, ба навіть і за Великим
Князівством Литовським. Тим часом хоч вона не виступає в історії ніде
виразно як елемент творчий, але роля її немаловажна - вкажу хоч
би на значення ЇЇ в сформулюванні великоруської народности або в
історії Великого Князівства Литовського, де передовсім їй, з-поміж
слов’янської людности сеї держави, належала культурна роля супроти
далеко нижче розвинених литовських племен»49.
118