Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського Velykyi_peredil_Nezvychaina_istoriia_Mykhaila_Hrus | Page 109
Розділ 2. Делімітація минулого
На зламі XIX і XX століть російській імперській історіографії вдало
ся створити історичний наратив, який поєднував елементи російського
державницького та національного дискурсів7. Протягом XIX століття
цей наратив розвивався у двох напрямках. Перший відображено в най-
популярніших підручниках Устрялова, а згодом Іловайського. Він від
повідав практичним потребам імперії і дедалі важливішій концепції
офіційної народности, показуючи знакові частини української історії в
контексті всеросійського історичного наративу. Іншу тенденцію уособ
люють автори академічних історій Росії, зокрема Карамзін і Васілій
Ключевський, зосереджені головно на великоруській історії (зі звичним
винятком у вигляді Київської Русі). Чи то через державницькі підходи,
чи то через щирий інтерес до великоруської історії, ці автори так чи
так вилучали історію інших «Росій» із імперського наративу. Дехто з
російських інтелектуалів навіть свідомо намагався викинути українців
та українську історію зі старого всеросійського національного нарати
ву. Найліпше цей процес ілюструє теорія Міхаіла Поґодіна про поход
ження великоросів і етнічну належність Київської Русі8.
Російські й українські історики другої половини XIX століття часто
стояли на спільних позиціях, виступаючи проти норманської теорії чи
польських претензій на культурну зверхність і цивілізаторську місію
у Східній Европі, але зазвичай робили це від імені різних історичних
парадигм. Праці Миколи Костомарова та Володимира Антоновича,
університетського навчителя Грушевського, — приклад такої співпраці
між двома історіографіями. Однак заміна всеросійського наративу вели
коруським, яку розвинув Васілій Ключевський, поглибила незадоволен
ня в українських лавах і посилила тиск на українських істориків і з
українського, і з малоросійського боків9 з вимогою переглянути статус
історії, яку вони писали віч-на-віч із мінливим імперським наративом.
Ці тертя особливо увиразнилися в останнє десятиліття XIX і перше
десятиліття XX сторіччя, коли за стерно української історіографії взяв
ся Михайло Грушевський.
Як уже сказано, робота Грушевського над українською національ
ною історією передбачала два взаємозалежні процеси: демонтаж, «де-
конструювання» імперського всеросійського наративу та конструюван
ня наративу українського, національного. У ц ьому розділі йтиметься
переважно про перший процес, але зачеплено буде й елементи другого,
адже він відбиває намагання Грушевського відокремити історичні на-
ративи Росії й України. Наперед розглянемо, як Грушевський підважує
107