Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського Velykyi_peredil_Nezvychaina_istoriia_Mykhaila_Hrus | Page 108

Частина перша. Нація т а імперія
Русі в цьому ґранд-наративі. Тоді стару історичну схему московських
писарів XVI століття, які сполучали київську та московську історії ди­
настичними зв’язками, зміцнила ідея етнічної близькости між Росією
й Україною3. Цю візію поширив автор київського «Синопсису» (1674),
найпопулярнішого з історичних творів у Російській імперії перед XIX
століттям. У «Синопсисі» Київ - перша столиця російської держави, а
історію Росії й України подано як історію «славенороського» народу4.
Новий етап у розвитку всеросійського історичного наративу почав­
ся з виходом «Истории государства Российского» (1816-1824) Ніколая
Карамзіна. Карамзін, основоположник нової російської літератури,
майже винятково зосереджувався на історії російської монархії і дер­
жави. Київську Русь він уважав за частину російської минувшини, а
наступним періодам української історії приділяв лише принагідну увагу
як сторінкам із минулого російської «отчизньї», потрактованлї вельми
широко. Безперечно, Карамзін не відсував українське минуле на задній
план свідомо, але наголос на розвиткові російської держави і та обста­
вина, що цей opus magnum не сягає далі початку XVII століття, залишав
за кадром його ґранд-наративу більшу частину української минувшини,
зараховуючи її до історії польської та литовської держав. Це неабияк
уплинуло на пізнішу російську й українську історіографії5.
Часткову «корекцію» карамзінської схеми на імперському рівні та
реінтеґрацію частини білоруської («західноросійської») й української
(«південноросійської») історії в російський імперський наратив здійснив
у 1830-х роках Ніколай Устрялов. Це було реакцією на польське повстан­
ня 1830-1831 років та імперською претензією на раніше підпорядковані
Речі Посполитій території як належні «російській національності».
Внаслідок «кореґування» Устряловим карамзінської парадигми надалі
російський (за тих обставин усеросійський) національний дискурс було
залучено до імперського історичного наративу, зіпертого на російській
монархічній мітології, а елементи післякиєворуського українського ми­
нулого запроваджено в російську історію. Це був важливий хід, зумов­
лений тим, що в українцях убачали частину російського народу, голов­
ного в Російській імперії. Парадигму Устрялова слід розглядати як один
із чинників, що сповільнювали поділ російської й української історіо-
графій на окремі дисципліни. Україну й українську історію відтак ува­
жали інтегральним складником не лише імперського російського нара­
тиву, а й нового національного. За винятком Київської Русі, Україні в
цих наративах відводилися далеко не центральні ролі6.
106