Антонович Володимир. Твори. Том 1 Tvory_Tom_1 | Page 327
блення, котре й покликує до смерти. В російській літера
турі не знайти сарказмів на зразок Свіфтових; замісць
того є слези співчуваючи, туга навіть і до шкодливого, і до
злодійського. В цій літературі, каже далі автор, існує,
якійсь божеський огонь любови, котрий залучив -стільки
дівчат до .монастирів, стільки святих на муки, але ця
любов меланхолічна, сумна така, яку малюють нам писання
буддістів. Усю мораль цього письменства становить зма
гання показати, що усе існуюче — мрія, пар, дим; що все
зміняється і пропадає без сліду; що один прояв йде по
другім, справді ж усе зникає, незвісно куди йде. Взагалі
усе оце письменство переняте доріканнями і нігілізмом.
Не можна булоб і чекати, щоб російський роман був чим
иншим, як не епопеєю переполоху та запеклості: вищі
верстви розпустні та переняті жидівсько-німецькими* еле
ментами, нарід півтатарський з візантійською барвою, неба
гато університетів з усіми новинами французької та німець
кої науки по містах, що стоять серед степів — усе оце
може викликати тільки виродливу, хворобливу літературу
одночасно і сложну, і початкову, котра виявляє тільки
запеклість, що породила неможливість з’єднати те, чого'не
м о ж ^ з’єднати, покревнити те, що не згоджується існувати
разом; розвязати одним загальним синтезом те, що не має
ніякого можливого розвязання.
Кінець кінцем автор питає, яку можуть мати користь із
такої літератури народи латинської раси, мешканці світлих
і радісних- країв, певні себе, котрі раюють з життя і в усіх
красах його, народи-артисти, котрі прикладають науку д о .
оздоблення і поліпшення життя, і відома річ, відповідає не
на користь російського письменства.
Турист.
Надр. „ Правда* Льв. 1889 в. 17 за м. марець. ст. 478—481.
231