десятки разів не траплялося чути, або читати отаке: „ chłopi jesteście!.. 1 „ Nie ma Rusi!..“ „ Co to mi za naród: sami popi i chłopi... 1 i t. ин. без кінця. А історики польські, коли їм випадало доторкнутися до справи руської хоч би в давно минулому її часі, страчували повагу учених діячів: замісць того, щоб спокійно— sine ira et studio— вистежити і спостерегти причини колишнього безладдя й ворохобні, вони становилися в ролю адвокатів, або інстигаторів судових і проходили процес з тими руськими поколіннями, що давним давно вже мирно спочивали в могилах. Инколи, ще частіше,» вони замісць інстигаторства і процесу вдоволнялися лайками та такими епітетами, що переходили за межі літературної ввічливості.
Отакі відносини до справи, котра вставала яко річ жива, винесена до верху хвилею сучасного європейського іїоступу, не тільки не відповідали добі в письменстві і в науці, але серед тих трудних обставин, в яких перебували і Польща і Русь, вони у слід себе вели велику силу практичних перешкод життю обох народностей і надовго відсували той modus vivendi, який постановити було-б зарівно корисним задля обох братерських народів, поселених попліч.
Певна річ, що в такому становищі. справа не могла лишитися назавжди. Суспільність польська,, хоч як ненормально склалися її тенденції останніми часами, пережила доволі культурне життя: поміж неї раз у раз була не мала сила людей здібних і талановитих; тому то. чи раніше, чи пізніше, а мусів прийти той бажаний час, коли люди поступові озирнуться на становище Поляків і з тих ненадійних манівців культурного прямовання, котрі завели письменство польське в нетри містицизму і месіянізму і котрі і в будущині не віщують жадного певного шляху до ліпшого життя, звернуть на иншу стежку, єдино спасенну стежку поступу.
З початку рр. 1860-х повстала остання інсурекція з характерам ще більш романтичним і містичним, ніж попередня. Ота ворохобня цілком не виявила сили народньої, але кощтовала вельми багато жертв і викликала нелюдські репресалії, ва те ж вона примусила інтелігенцію польську
214-