318 Історія війн і збройних конфліктів в Україні:
Вів боротьбу проти нападів татар на південноукр. землі. Сприяв розвиткові укр. православної церкви і культури; Симеон( Семен) О.( р. н. невід.— 1470)— останній київ, удільний князь( 1455— 70). Правнук великого князя лит. Ольгерда. В 1458 р. за князювання Симеона О. православна церква в Україні відійшла від Моск. митрополії, стала незалежною від неї і була перетворена на окрему Київ, митрополію. В 1471 р. після смерті С. О. Київ, князівство було ліквідоване Казимиром IV Ягеллончиком; Михайло О.( р. н. невід.— 1481)— брат Симеона О., князь слуцький. У 1481 р. спільно з князями О. Бельським та І. Гольшанським у відповідь на ліквідацію удільних князівств, насамперед Київ., організував змову з метою вбити пол. короля Казимира IV. Після викриття змови в 1481 р. його було страчено у Києві( за ін. даними, у Вільно). Від М. О. походив рід укр. князів Слуцьких; Семен( Симеон) Михайлович О.( р. н. невід.— 1505)— один із претендентів на лит. великокнязівський престол після смерті Казимира IV в 1492 p.; Юрій Семенович О.( 1492— 1542)— лит. держ. діяч, член ради панів Великого князівства Лит. Підтримував політ, плани князя К. Острозького. В 1530 р. одружився з княжною Е. Радзивілл. Був власником величезних земельних володінь у Білорусі; Юрій Юрійович О.( 1531— 78)— князь, член ради панів, пол. сенатор( 1577), перетворив Слуцьк в центр православної культури. Похований у Києво- Печерському монастирі; Юрій Юрійович О.( 1559— 86)— син Юрія Юрійовича. Його дочка Софія( 1585— 1612) одружилася з Я. Радзивіллом у 1600 p., після чого Слуцьке князівство перейшло у власність Радзивіллів.
О Л Е Ш К ІВ С Ь К А С ІЧ 1711— 28 pp.— організація запорозьких козаків на чолі з отаманом Я. Богушем на території колишнього Крим, ханства в урочищі Олешки( на місті суч. м. Цюрюпинська Херсон, обл.) після зруйнування царськими в-ськами у 1709 р. Старої( Чортомлицької) Січі. Перед цим козаки якийсь час стояли кошем на р. Кам’ янці( поблизу теперішнього с. Милове Бериславського р-ну Херсон, обл.). Позбавлені права споруджувати військ, укріплення і мати гармати, козаки виявилися практично беззахисними перед крим. можновладцями. їх примушували сплачувати всілякі побори, виконувати важкі роботи на Перекоп, лінії, брати участь у грабіжницьких нападах кримчан на укр. та рос. землі. Козаків обмежували у заняттях промислами та торгівлею. З а Прутським трактатом 1711 р. і договором між Росією та Туреччиною 1713 р. запорожців держ. кордоном відмежовували від України, внаслідок чого вони майже втратили можливість кількісно поповнювати свій склад за рахунок біглих людей. Неодноразові звернення низовиків до царського і гетьманського урядів з проханням дозволити офіційно повернутися на Запорожжя не мали позитивних наслідків. У 1714 р. Олешки залишили 3,5 сотні козаків, які самочинно прибули на Лівобережжя, де розселилися під Глуховим і Конотопом. Лише сусп.-політ, зміни кінця 1720-х pp.( прихід на рос. престол імператора Петра II, обрання гетьманом Д. Апостола і кошовим отаманом І. Гусака і т. ін.) дали мож