У середині XI ст. французьке суспільство добре знало й про військову міць Давньоруської держави. Надіслані Ярославом відбірні воїни допомогли візантійським легіонам розтрощити норманнів у Франції в битвах біля Канна( 1019 р.) та Малфі( 1041 р.). Тому вірогідним здається припущення, що Генріх І збирався спертися, на військовий та фінансовий потенціал Київської Русі в боротьбі проти ворогів і за об’ єднання Франції, проти бунтівливих графів та баронів, які не бажали визнавати владу паризького сюзерена.
Можливо, далекоглядні політичні плани щодо Генріха І виношував і Ярослав: інакше б він видав дочку за когось із сусідніх князів— польського чи чеського. Напевне, київський князь подумки бачив Францію в колі союзних йому країн, які б можна було протиставити двом імперіям середньовічного світу— Візантійській і Германській. Та всі ці припущення істориків так ними й залишаться, тому що ні французькому, ні давньоруському володарям не судилося реалізувати свої наміри.
Втім взаємні розчарування Ярослава й Генріха І були ще попереду, коли 19 травня 1051 р. у величному соборі старовинного французького міста Реймса відбулося урочисте вінчання. Анна стала королевою Франції. Наступні кілька років її життя джерелам не відомі. Але з французьких документів другої половини XI ст. дізнаємось; що 1058 р. Анна мала вже трьох синів і що її первістку Філіп * пу, майбутньому королю Франції, було тоді п’ ять років.
Подружнє життя Анни, як це часто бувало, коли шлюби укладалися з державних міркувань, склалося нещасливо. Літній Генріх не викликав у неї ні любові, ні поваги. Слабкий і нерішучий правитель виявився нездатним приборкати бунтівливих васалів. Як же не схожий він був на батька Анни, всевладного й розумного великого князя Ярослава! Тому історики ймуть віру натякам французьких середньовічних хронік про інтимний зв’ язок ' Анни з вельможним васалом свого чоловіка, головою феодальної опозиції Генріхові— графом Раулем де Крепі і де Валуа. На користь такої думки свідчить лист папи Ніколая II до Анни, що д і йшов до нашого часу, де римський первосвященик просить Анну вгамувати свій норов і « поберегти короля »...
Втручання глави римської церкви у сімейне життя Генріха І й Анни, як і слід було сподіватися, не внесло миру до їхніх взаємин. Важко гадати, як би вони склалися далі, та раптом 1060 р. дуж е немолодий Генріх Г помер. Французький трон посів старший син Анни Філіпп І. Надміру
70