Його житейське й політичне кредо, висловлене у формулі: « вміти змінювати шкіру лиса, що робить засідку, на шкіру лева, що примушує тремтіти вовків », як правило, приносило перемоги.
Найвища в козацькій державі посада відкривала якнайширші можливості для збагачення. Дрібний український шляхтич невдовзі став одним із найбільших феодалів-землевласників. У маетностях, розкиданих по різних місцевостях України, йому належало близько 100 тис. селян, а в ряді повітів Росії і 20 тис. кріпаків. Про казкові гетьманські багатства ходили легенди. Вони захоплювали уяву сучасників, а шукачі скарбів й до сьогодні не втратили надію знайти їх залишки.
Як далекоглядний політик та адміністратор гетьман уміло проводив соціальну лінію. Прагнув регламентувати роздачу рангових маетностей, виступав противником переходу козаків у селянський стан( універсал 1691 р.), намагався внести деякі зміни у систему оренд тощо. Але ця політика не була внутрішнім переконанням милосердного й справедливого правителя. Він передбачав наслідки надмірного феодального визиску, що призводив до подальшого загострення соціальних суперечностей у суспільстві.
Разом з тим слід враховувати, що правління Мазепи— це час дальшого посилення всіх форм феодального визиску селян і козаків. Уперше після Визвольної війни він видав універсал( 1701), що узаконював дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Над селянством Л івобережжя нависла реальна загроза покріпачення. Крім того, гетьман ніколи не співчував « заколотникам » і « злочинцям ». За його наказом наймані полки жорстоко розправлялися з найменшими проявами невдоволення, придушували народні виступи і повстання.
Ідеалом суспільно-політичного устрою для Івана М азепи, безперечно, була Річ Посполита. Там він виріс, здобув відповідне виховання, засвоїв звичаї польської аристократії. Не випадково гетьманський двір у Батурині дуж е нагадував варшавську резиденцію королів. Було запроваджено відповідний ритуал, з’ явилися молоді польські шляхтичі, яких називали « гетьманськими дворянами ». У роки правління Мазепи утвердились і привілейовані групи з верхівки заможного козацтва, так звані « бунчукові товариші », « значкові товариші », « знатні товариші ». Люди оцінювалися не за розумовими здібностями чи військовим талантом, а за належністю до оточення гетьмана( бунчукові товариші носили за ним бунчук або виконували ад’ ютантські доручення).
330