А з Новгородського літопису відомо , що сам Ігор не ходив на Царгород , а послав своїх воїнів . Ймовірніше за все , літописець приписав похід під проводом Олега Ігореві . Навряд чи може бути випадковим збіг свідчень хозарського джерела й новгородського літописця про те , що руські лад- ^і були знищені « грецьким вогнем ». Можливо , літописець помилково датував похід 941 р . під проводом Ігоря на греків 920 р . На користь такого припущення мовить ім ’ я візантійського флотоводця Феофана , який 941 р . дійсно застосував « грецький вогонь » проти руського флоту .
Є одне ( щоправда , не дуж е ясне ) свідчення того , що Олег ходив-таки на морське узбереж ж я після вдалого походу на Візантію 907 р . То був берег Каспійського моря . Ц е свідчення належить арабському сучасникові Олега , знаменитому географу та історику ал-Масуді . Він повідомляє , що якісь руси на 500 суднах пішли вгору Доном , далі перетягли ладді суходолом і досягли Волги , спустилися цією великою рікою до її гирла й попливли на південь уздовж західного узбережжя Каспію . Найприродніше припустити , що ті русичі жили десь поблизу Дону . Тим часом хозарський документ повідомляє , що Олег-Хельгу напередодні походу на Каспій оволодів Тмутараканню . Ал-Масуді та інші арабські автори твердять , що в каспійській експедиції руси були майже повністю перебиті ворогом — мабуть , персами . Тому ймовірно , що не за Чорним , а за Каспійським морем склав буйну голову князь Олег .
Все вищезгадане не було відомо давньоруським книжникам . Той же Новгородський літопис від 922 р . сповіщає : « Пішов Олег до Новгорода , а звідти до Ладоги . Інші ж мовлять , що пішов він за море , і клюнула його змія в ногу , і від того він помер ». Як гадають вчені , це повідомлення новгородський літописець запозичив з Найдавнішого київського літописного ізводу 1037 — 1039 рр . Виходить , що вже в часи Ярослава Мудрого ніхто на Русі не знав подробиць , та й самого місця загибелі Олега .
Для опису смерті нашого героя Нестор у « Повісті временних літ » скористався з барвистої народної легенди про цього віщого князя , чаклуна й чарівника . Літописець не знав , що саме трапилося з князем по підписанні руськовізантійського мирного договору 911 р ., тому вмістив зразу ж після тексту цього державного акта поетичну й таємничу історію про загибель Олега від свого улюбленого коня : « Жив Олег , князюючи в Києві , мир маючи з усіма країнами . І прийшла осінь , і згадав Олег свого коня , якого колись він поставив годувати , вирішивши ніколи на нього не сіда
25