батькові, Олелько досяг значної автономії від центральних віленських влад, зосередивши у своїх руках військову, фіскальну, адміністративну та судову владу на чималій території. Адже на той час Київське удільне княжіння на Лівобережжі Дніпра межувало з Кримським ханством по річках Овеча Вода і Самара « аж до Дінця, і від Дінця по Тиху Сосну »; на півдні й південному заході його кордони тяглися від р. Мурафи вниз по Дністру до гирла Дністровського лиману, а звідти повз Очаків— аж до гирла Дніпра і далі до Тавані.
За родинною традицією, започаткованою в часи Володимира Київського, Олелько патронував православній церкві, особливо Києво-Печерському монастиреві, котрий сігав усипальницею княжого роду. Зокрема, він, а потім його син Семен( р. н. н.— 1470 р.) « коштом великим » відновили Успенську соборну церкву і, як пише Густинський літопис, « украси ю красотою, якоже бі мощно, такожде и внутрь іконним писанієм ».
За княжіння Олелька й Семена чимало було зроблено для зміцнення обороноздатності Київської землі від набігів зі Степу. Очевидно, саме тоді усталилася доволі струнка система так званих польних сторож, тобто регулярне чергування озброєних боярських загонів на пограииччях та « шляхах татарських ». Водночас були укріплені порубіжні замки: Любеч, Остер, Канів, Черкаси, Звенигород, Брацлав. Київські князі, як свого часу Володимир, охоче приймали на службу прийшлий збройний люд, що шукав рицарського хліба в загонах володарів київського прикордонна. Серед княжих воїнів-слуг згадуються особи з молдавськими, німецькими, литовськими, польськими іменами. Найбільше ж вояків, як і раніше, постачав тюркський Степ. Давнішні степовики остаточно зливаються з місцевою руською людністю, а нові прибульці( як, наприклад, згадувані в джерелах « князя Семенові люди ») осідають на найнебезпечніших пограниччях, утворюючи живий щит довкола рубежів Київської землі.
Наприкінці 1454 р. помер старий князь Олелько, тіло якого було поховане в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря поруч з прахом батька— князя Володимира. Його місце на київському княжому столі заступив старший син Семен, котрий в цілому, як уже відзначалося, продовжував політику діда й батька, спрямовану на утвердження автономії своїх володінь від великокняжого Вільна. Князь Семен підтримував приязні стосунки з придворною католицькою знаттю з Литви й Чорної Русі. Зокрема,
154