? ить, залежати від них. Створивши піше військо, Данило’ оманович зумів відвоювати у бояр і королевича Галич й відновити Галицько-Волинське князівство. Сталося це 1238 р.
Того самого року Данило поставив під свій контроль стольний град Руської землі. Тоді помер його багаторічний союзник, київський князь Володимир Рюрикович, і престол захопив ворог Данила, смоленський князь Ростислав. Галицько-волинський володар вигнав його з Києва і доручив місто намісникові, боярину Дмитру, наказавши обороняти град « від іноплеменних язичників, безбожних татар ». Дмитро з честю виконав наказ свого князя й бився до останнього. Вражений його мужністю, Батий відпустив тяжкопораненого Дмитра з полону.
Монголо-татарська навала не обминула Галицько-Волинську Русь. Були захоплені й розграбовані ворогом Галич, Володимир і більшість міст князівства. Данило тоді перебував у Польщі, марно намагаючись розбудити бойовий дух у серцях князів і рицарів. Повернувся він додому після того, як полки Батия пішли до Угорщини. На рідній землі князя зустріли смерть, руїни й згарища. Як пише галицький книжник, « Данило з братом прийшли до Берестя й не змогли вийти в поле через сморід від безлічі вбитих. Ж одної живої людини не залишилося у Володимирі, церква святої Богородиці була заповнена трупами, інші церкви були повні трупів і мертвих тіл », Якщо вірний своїй емоційній манері письма літописець навіть перебільшив втрати русичів, все одно становище було вкрай тяжким..
« Батиїв погром », як назвали події 1237— 1241 рр. дав ньоруські книжники, підірвав могутність князівств і земель, послабив у них центральну владу. Знову повстали проти Данила бояри, і не лише галицькі, а й частина волинських. Як з обуренням розповідає літописець, « Данило повернувся у свою землю й прийшов до міста Дорогичина й хотів увійти до града, та йому заявили( бояри.— Авт.): « Не увійдеш ти до міста ». Тоді він мовив: « Це був наш град і батьків наших, а ви не дозволяєте мені увійти до нього ». І пішов він геть, думаючи так ». Пізніше Данило, відновивши свою владу в ДорогичинІ, мовив: « Це моє місто, давнимдавно я взяв його у бою ».
Данило тоді пригадав блискавичну воєнну кампанію, яку провів навесні 1238 р. проти рицарів-хрестоносців з так вваного Добжиньського ордену, що незадовго перед тим захопили волинське місто Дорогичин. На жаль, галицький літописець лише кількома словами згадав про ту подію.
124