від земельної аристократії. Тому він послідовно обмежує сваволю бояр, придушує феодальну опозицію. Польський історик XV ст. Ян Длугош з якогось давньоруського д ж е рела дізнався, що Роман приборкав духовного князя— во * лодимирського єпископа, котрий чинив опір його централі заторським заходам.
Певна річ, подібно до інших князів, Роман опирався ца бойову, віддану йому дружину. Але на відмійу від іршйк володарів він дбав і про забезпечення своїм заходам більш широкої суспільної підтримки. Тоііу князь орієнтувався на середні й вищі верстви міського населення багатих волинських міст, насамперед стольного града Володимира. Це дозволило Романові зміцнити центральну владу в князівстві, піднести його економічну, а відтак— і військову міць.
Вже в другій половині 80-х рр. XII ст. волинський князь зміг розпочати боротьбу за об’ єднання Волинської землі з Галицькою, зрозуміло, під власною рукою. Така його діяльність об’ єктивно сприяла суспільному поступові, бо в розпалі феодальної роздробленості об’ єднавча політика відповідала бажанням абсолютної більшості давньорусь * кого суспільства, вимогам економічного, політичного й куль '* турного його розвитку, головне ж— потребам захисту дер * жавних кордонів від зазіхань з боку західних сусідів тк кочовиків Причорномор’ я.
Лише на схилі XII ст., у 1199 р., Романові вдалося утвердитися в Галичі, який він оголосив стбЛьним градом новоствореного Галицько-Волинського князівства. З тієї пори літописи й західні хроніки докладно розповідають про могутнього сірзерена одного з найбільших і найсильніших давньоруських князівств. Однак Романова слава переможця половецьких ханів бере початок ще в тій частині його життя, коли він був скромним волинським князем.
Вірні своїй звичці писати лише про сильних світу, в яко * му вони жили, літописці замовчали перший переможний похід Романа проти половецьких ханів. Дізнались вчені про нього з твору візантійського сучасника, знаменитого історика Нікіти Хоніата, а також із скупих звісток кількох західноєвропейських хроністів. Один з них патетично пні сав, що Роман здійснив низку походів у степ, чим « зупинив половецькі нашестя ». Та звернемось до більш докладних розповідей Нікіти Хоніата.
1197 чи 1198 р.( точнішої дати візантійський історик не подав) половецькі хани вдерлися у дунайські землі Візан^ тії, спустошили їх і наближалися вже до Константинополя. Столиця імперії опинилася під загрозою. Але раптом на
soą