Вирушимо ж І ми сторінками джерел, почавши з першої вгадки про нашого героя.. Роман був сином польської княжни Агнеси, дочки Болеслава, прозваного Кривоустим, і волинського, потім київського великого князя Мстислава Ізяславича, правнука Володимира М ономаха. Здається, він народився на початку бО-х рр. XII ст. Коли Мстислав на недовгий час став київським князем( 1167— 1169 рр.), в и н и к л а ' можливість для початку політичної кар’ єри його юного сина. П ід 1168 р. київський літописець скупо занотував: « Прислали новгородці до Мстислава, просячи сина у нього( в князі.— Авт.), І той дав їм Романа ».
Властолюбне й гоноровите боярство Новгорода Великого запросило на престол сина київського князя хіба що ва традицією: з часів Володимира Святославича там сиділи старші нащадки загальноруських володарів. Та був, здається, в тому запрошенні й тверезий політичний розрахунок. Мстислав не вважався сильним князем, його влада на Русі оспорювалася іншими князями, йому було не до порядкування в Новгороді. Якщо такі розрахунки й існували, вони швидко справдилися.
Наступного року Мстислав Ізяславич втратив великокнязівський стіл і відступив до Володимира-Волинського, спадкового володіння нащадків Мономаха, звідкіля він ще якийсь час безуспішно намагався повернутись до Києва. Його спроби були марними, й це знало новгородське боярство. 1170 р. воно, як делікатно висловився новгородський літописець, « вказало шлях князеві Роману », тобто вигнало.
У тджку годину втрати Новгорода юний князь отримав скорботну звістку про кончину батька у Володимирі. Він негайно прямує на Волинь і на довгі три десятиліття робиться волинським князем, його життя у провінційному й тихому тоді Володимирі мало відоме історикам. Дрібний, по суті, удільний князь не привертав уваги літописців, що зосередили її на фігурах київського, суздальського, чернігівського, галицького та інших можновладців Русі. Тому історикам залишається з малою часткою ймовірності лише реконструювати обставини й перебіг Романового правління у Волинському князівстві. Зробимо це й. ми.
Виходячи з дій Романа після того, як він став великим галицько-волинським князем, можна припустити, що він у роки нескінченного( як, певно, йому самому здавалось) волинського сидіння створив власну модель державного управлінні Праправнук Мономаха з юних літ зрозумів, що корінь сильної князівської влади криється в незалежності
108