поблизу металевих дверей, які відкрилися мов у якімсь відтинку фільму, якому наділили ефект уповільнення й потрібного повторення. Тільки щоби вхопити вирішального моменту. Щоби відвернути увагу від того, що повинно було залишитися так само незрозумілим, як і мій стан, якого я не зміг позбутися. З неосяжної середини ліфта, враження надано товстими дзеркалами, які покривали стіни, випурхнуло щось на зразок крил вітру, поліруючи важке повітря, майже склянисте. Перетинаючи коридор, відгук чіткого коливання, мов пронизливий звук, нагадав міцного удару в щось дерев’ яне. Завислий крик жінки закінчив жахливу увертюру. На жаль, я не підмітив нічого. Або може, що мій розум не був у змозі впізнати те, що повинно було бути до біса реальним. І все ж, нарешті, на переднім дзеркалі я угледів якусь кармінну відмітину, кшталт заплетених кісточок, що утворювали скелет крила. То була густа кров. А може, що все те було тільки моїм здогадом, хибним висновком, природним наслідком того, що відбулося так несподівано. Якась довга й димчаста волосинка зав ' язла прямо в повітрі, начебто її приліпили саме до тіні, що зависла переді мною. За контуром згущеного сяйва заяскровіло щось, що подобало на пір’ їнку. Довга пір’ їнка, бридка й сірувата.
Ні! Я не смів зізнатися, що все те могло бути тільки неодмінною частиною моєї уяви. Безліч модуляційних звуків надихало бажань іти далі. Я чув щось подібне на відгук кроків. Нервові судоми пройшли цілим тілом. Розлючений, я заперечував будь-яку сумнівну думку. Двоє чоловіків з’ явилися біля дверей тієї, яку я не міг бачити. Були одягнені в дивні форми. Неземної синявості.
- Що, чорт візьми, тут відбувається? майже викрикнув один із них.
32 Микола Корнищан