здебільш із віртуальних переписів, запримітила мою здібність вийти з будь-якої тупикової ситуації, яка могла заплямити мою гідність. Звичайно, що я оберігався від витлумачень деяких сенсів, що належали тільки моєму інтимному життю, але не міг укрити все те, що вже зналося про мене. Даремно старався роз ' яснити, що фікція не мала нічого спільного з моєю реальністю, бо ж, поза моїми незграбними підступами, я підозрював, що їй вдавалося вгадувати потрібні схожості. Вірогідно, що саме ці співзвуччя й довили її саме тут, до грані смерті.
У мене не було мотивів для відстоїв. Мовбито, увійшовши в якусь сонну атмосферу, поспішаючи до моєї квартири, здавалося, що хода моя була якоюсь хиткою. Я спотикався. Знаходився в забороненім просторі. Будь-які відкриті двері в ті моменти могли здатися тільки нездоланою пасткою. Я повинен був проникнути непоміченим, уникнути будь-якого погляду. Майже й зумів. Коли я спустився, дивний висновок породив натовп інших припущень, зовсім нісенітних. Усередині було занадто тихо. Я не учував навіть ані виляск власного дихання. Здавалося, що усе те, що я бачив, застигало, руйнувалося. Назавжди. Почуття відрази нівечило мене і повертало до реальності, роблячи чим більш присутнім відбиток жінки від якої я втікав. Вочевидь, та нав ' язлива ідея, бажання віддалити все те, що я починав зневажати, усе те, чого торкалися і її руки, контрастувало зі словами моєї дружини, з її зізнанням: « Від коли я зустріла тебе, дивлячись ретроспективно, у своїм житті я не хотіла би поміняти абсолютно нічого. Може, що це тільки один із простих способів зізнання в коханні.»
Мигцем, знаходячись на межі свідомого, я збагнув зразу, що маю діяти. Увійшов усередину. У мою квартиру. псиХози 17