впала навколішки, мовбито отой наглий жест міг стати заключним шансом на порятівлю. Взявшись із нізвідки, в аглютинації заплутаних тіней і терпкого світла, засяяло щось металеве. Ніж, якого я запримітив у наступну секунду, його лезо, мов якесь відбиття, що подібно магнетичному дзеркалу притягало все те, що лишилося живим навкіл, окреслюючи хибну дугу, незвичайною стрімкістю розітнув повітря, що відокремлювало нас. Кінцівка шпилястого предмета ввійшла в її груди. Поблизу серця. Розглянута повторно, сцена ставала все більше заплутаною. Це був саме той момент у якім, вчуваючи смерть поряд, глядач пробуджувався до реальності. Але, на відміну від інших, я був посвідником чогось за надто живого, на стільки наявного, що ніяке заперечення, виражене іншими, не могло усунути чільної правди.
- Збреши мені, що ти кохаєш мене, молила, удивляючись заплутаним подивом, мов якась облуда, чиї очі, сяючи пронизливо, звільняли тебе від усілякої сили помсти.
- Сучко, усміхнувся я, стає так гоже, коли бачу, як ти дохнеш. Навіть і не думай, що посмію пособити. Я не пошпарую свої руки твоїм падлом.
- Я знаю, знаю, що ти кохаєш мене, шаліла, намагаючись підвестися.
Відхиливши двері квартири 214 Б, на абиякий час зашерхла на порозі, стежачи, як я відходив, гомонячи без угаву, плачучи.
Може, що знала й вона. Може, що саме тому не опускала рук. Наполягала, хоча в неї був вразливий характер. Знала, що не було в моїй звичці протестувати на всілякі приниження, що припадали особам, яких існування для мене не мало аніякого значення. Воднораз,
16 Микола Корнищан