на межі, балансує між любов’ю до пластичної якості
живопису та тематичним зниженням сюжету. Не
пропагуючи антицінностей, автор все ж таки піддає
сумніву всі сюжетні, етичні та смакові чесноти.
Позитивні характеристики людини, її почуттів, будьяких ситуацій у мистецтві Шерешевського
знаходяться під постійною підозрою. І в цьому він —
цілковито довершений постмодерніст. Його теми —
пересмішники та перевертні, — виразно
промовляють: «Гармонії немає і не буде. Є лише
усміхнена гримаса, сміховисько, потрібне для того,
щоб затулили колишню повноту захвату буттям».
Якщо Ван Гог, творчість якого надихнула
Шерешевського, завмирав від краси ландшафту або
болюче страждав від самотності та гіркоти життя, то
псевдо-вангогівські візії Шерешевського є
полегшеними іграми зі справжньою почуттєвістю.
Екстатичну цінність полотен Ван Гога перетворено
на артистичну забаву. В ній немає карнавального,
очищувального сміху; натомість ми чуємо хихотіння,
властиве постмодерніз му, що втомився від
культури, експлуатуючи її. Емоційна напруга та біль
Ван Гога, його колорит та форма його нервового
мазка відтворені майстерно, проте з посмішкою
благополучного художника, який у слові «Кра$ота»
відверто використовує символ долара.
У багатьох композиціях В. Шерешевсько го
відчутна згущена атмосфера комерції, яка
прикидається найщирішим товаришем вільної
творчості. Зокрема, сказане стосується безкінечної
низки дитячих та жіночих портретів із гламурними
личками, бантами та біжутерією. Якби подібні
«солодощі» вийшли з-під мого пензля, я б ніколи не
вмістила їх у власну ювілейну монографію. Що ж
стосується видання «золотої книги»
Шерешевського, то там представлено весь цей
«мармелад» із «пташиним молоком». Свіжоспечені
буржуа — замовники автора, безумовно, мусять
бути втішені подібним актом самоспалення
художньої честі заради кра$и.
В якості постмодерніста автор «гламуру» не
розминувся з модною серед його сучасників
концепцією «шокового мистецтва» (за В.
Бенья