пачку цигарок з однойменною назвою. Заради такої
дрібниці, як жартівлива гра, автор витрачає власний
хист на масштабну композицію.
Прийом перестановок та переозначень є типовим
для цього автора у розгорнутій серії на теми полотен
Ван Гога. Веселі жарти В. Шерешевського посилено
гарячим колоритом — імітацією ван-гогівського
письма. У пародійнопримітивізуючу композицію
«Кіно» автор вводить постать Веласкесової
«Венери», яку розміщує на тлі українського
ландшафту з церквою. Гра тримається на контрасті
зображень сакральної споруди та чарівної
оголеності.
Інколи В. Шерешевський, захоплений зухвалою
розкутістю, створює образливо-знижуючий, навіть
вульгарний образ. У полотні «Система
Станіславського» (перевертень Рембрантового
«Повернення блудного сина») «блудний» прочитано
художником не як «той, що заблукав», а як
персонаж, що вдався до блуду. Аналогічних
прикладів із живописного доробку В. Шерешевського
безліч. В такому способі використання класичних
композицій для власних потреб очевидна
постмодерністська всеосяжність, якій йдеться про
цитату, про засвоєння чужого як власного. Це щось
подібне до безпардонності Пабло Пікассо, який
зухвало називав себе «крадієм всього». Він
закладав у мистецтві ХХ ст. звичай довільно
варіювати будь-які сюжети, композиції, теми світової
мистецької спадщини ще у 1 930-х.
Постмодерністський хіт — повернення від
класичного, новаторського авангарду до історії,
сюжетності та оповідальності, розпочав у 1 989 р.
Клес Ольденбург у творі «Бібліотека ентропії»
(Центр Помпіду, Париж). Але задовго до визначення
«цитатності» як «постмодерністського методу» у
1 952 р. Пабло Пікассо написав 27 варіацій на тему
поло