тріпотіння гріховності, гидкого сластолюбства,
хтивості. В. Шерешевський подразнює глядача та з
усмішкою спостерігає за його реакцією. Композиції
однозначно говорять глядачу про недосконалість
людини, про її заяложеність, дріб’язковість,
вульгарність, непристойність. З усього цього,
прикриваючись машкарою професійної
майстерності, глузує автор. Двозначні композиції «є
портретом соромітництва у пристойній краватці»
(вираз Ж. Батая). В. Шерешевський створив
поблажливо-кумедний еротичний апокаліпсис,
присвячений персонажам, які є не більше ніж
«машинами бажань» (формула Ж. Делеза).
Інколи автор використовує принцип темпу — «так
брутально, що перетворюється на прекрасним». Це
щось на кшталт образу Сердючки. Але всіх його
німфеток та повій писано віртуозним пензлем,
напрочуд якісним живописом. Отже, глядач відчуває
ентузіазм естетичного піднесення, попри
низькопробний сюжет, який тхне старою канапою з
рипучими пружинами. Мабуть, прочитана в юні роки
«Яма» О. Купріна настільки приголомшила В.
Шерешевського, що тема «будинку розпусти»
визначилась у його зрілій творчості в якості
домінуючої.
Опонентом В. Шерешевського можна вважати,
наприклад, В. Кандинського у його текстах про
духовне у мистецтві. Ще у 1 91 2 р. Кандинський
зауважує: «Художник, який використовує власну
силу для обслуговування низьких потреб, в художню
форму вводить «нечестивий зміст»N постійно
роблячи мішанину між позитивним та негативнимN
Мистецтво в такі часи використовують приземлено,
для обслуговування матеріалістичних потребN Як
передати тілесність світу? Це питання замінює
духовність — стає символом віри для прагматика.
Мистецтво губить душу» [1 , c. 111 ].
Втім, часи нині зовсім інакші, і всі позитивні
цінності опинилися у постмодерністів під підозрою.
«Антропологія недовіри» заступила художній
ідеалізм та духовність. Поряд із недовірою до
гуманізму запропоновано відмовитись від жалю за
культурністю, гарним смаком, моральністю. Нове
слово в мистецтві сказати нібито неможливо, але
можна перетасувати знаки. «Чудове приниження,
захоплююче соромництво» за Ж. Бодріяром того ж
походження. Після читання текстів В. Беньяміна та
Ж. Дюбюффе про піднесене та прекрасне
прихильники «актуального мистецтва» говорять
лише як про нісенітницю та фальшиву вигадку.
Саме в цьому естетичному контексті ми бачимо
твори В. Шерешевського: «Кабаре» (2005),
«Піонерська» (2005), «День учителя», «Система
Станіславського» (всі 2008 р.) та багато інших. В них
є особливий артистичний цинізм.
Владислав Шерешевськи