РОБИМО ПАУЗУ
Дістало… Все дістало… Всі дістали…
У кожного бувають моменти, коли хочеться опинитись на безлюдному острові.
Там, де постійно світить тепле сонце, лоскоче ніжки м’який пісок, ростуть усі улю-
блені фрукти і манять ніжні морські хвилі. Але ніхто так і не потрапляє у це місце,
а продовжуючи мріяти про нього, виконує свій денний розпорядок справ.
Та чи варто залишати усе як є? Це питання останніми днями не покидає моїх
думок. Чи варто мріяти, але не жити по-справжньому? Чи варто вижимати з себе
усі соки, щоб догодити світові та всім істотам, які його населяють? Розумію чому
ми – люди, все ж не живемо так як хочеться. Але не розумію чому, окрім мрій та
розмов, не докладаємо зусиль, щоб це змінити?
На годиннику 01:45, а я, як і завжди, замість того, щоб спати, як усі нормальні
люди, думаю про глобальні проблеми. Але із ким ще ділитись такими роздумами,
як не з улюбленою подушкою. Та мовчки вислухає, заспокоїть своєю м’ягкістю
і допоможе заснути. Зранку прокидаєшся, а питання у твоїй голові засинають.
Прокидаються денні справи і робочі будні.
06:30 – він кричить… кричить… кричить… не слухає моїх благань затихнути і
знову кричить.
52