РОБИМО ПАУЗУ
-Ну скільки можна? Ще 5 хвилин!
…кричить… терпіти не можу свій будильник, прокидатись зранку і цей крик,
який вириває мене з мого безтурботного світу. Піднімаюсь з ліжка і на диво від-
чуваю прилив сил.
-Сьогодні! Сьогодні! Так, сьогодні і ні на день пізніше!
Вперше за півроку радісно поспішаю на роботу. З посмішкою, пишу заяву на
звільнення і розумію, що давно не була такою окриленою. Покинувши стіни сво-
го офісу, відчуваю себе вільною людиною. Тепер готова відкривати цей світ для
себе з усіх сторін. Дивлюсь на обличчя тих, хто похмуро кудись поспішає і на-
вмисно уповільнюю свою ходу. Дозволяю собі роздивитись усе те, що ніколи не
помічала: кривуватість дороги, тріщину в дереві, яка нагадує черепашку, вітри-
ну нового магазину, сліди чобіт на снігу, маленькі совганки під ногами, зроблені
дітками…
Гуляючи вулицями міста, обираючи свій маршрут навмання, помічаю виві-
ску тату-салону і ще раз розумію, яким правильним було сьогоднішнє рішення
звільнитись з роботи, яка поглинала мене своєю сірістю, нудністю, графіками
і цифрами, які я так ненавиджу ще з дитинства. Не витрачаю жодної хвилини,
заходжу в тату-салон.
……….
Будильник? Тепер його у мене немає. Тільки я вирішую, що й
коли мені робити, де бути і як жити. Працюю там, де отримую
заряд енергії і позитиву, беручи на себе відповідальність, яка
не містить графіків та сірості. Адже вона дарує людям омріяні
картини у різних кольорах та формах. Щомісяця знайомлюсь з
людьми та містами інших країн. Наступними у списку є Гаваї та Схо-
ди Хайку, які ще називають «Сходи в небо».
І тепер, якщо мені хочеться на острів, я не думаю, а збираю валізи.
Мар’яна Джердж
53