РОБИМО ПАУЗУ
Перший з тисячi
У дитинствi я завжди вела щоденник. Такий, що
закривався на ключик i ховався вiд усiх де тiльки
можливо. В ньому було все моєє е життя, всi секре-
ти. Так багато всього, що можна було б сплутати
його з романом.
«Любий щоденнику, сьогоднi я вперше зламала руку
i тепер мушу три тижнi ходити в гiпсi. До речi,
всi мої подружки розмалювали його квiточками,
смайликами та метеликами…»
Цей сховок моєеї душi не бачив ніхто й ніколи, на-
віть коли я його приносила до школи. Але нікому
не давала, ховала. Бо там було написано те, що
не можна було бачити деяким людям. Там я опи-
сала своє перше шкільне кохання, того, через кого я
червоніла як буряк. Красеня старшокласника з 11-
А, чорноокого з золотим волоссям і оксамитовим
голосом. Він ходив по коридору, як герой з казок і
приковував усі погляди.
«Коли він проходить поруч, я наче кам’янію. Може,
якщо я напишу йому листа із зізнанням, він на-
решті зверне на мене увагу. Чи це занадто старо-
модно?».
Та в житті все приходить невчасно. За тиждень
до літніх канікул хтось вкрав мій щоденник прямо
з рюкзака. Наче відірвали шматочок мене. А на-
ступного дня фотографії сторінок секретничка, його
копії, гуляли всією школою. І, звісно, моєе зізнання
про почуття до старшокласника читали тепер усі,
кому не лінь. Я була розбита, тікала зі школи тоді
46