РОБИМО ПАУЗУ
зі сльозами на очах, а потім ще тиждень боялася хо-
дити на уроки. Після канікул я вмовила батьків пе-
ревести мене до іншої школи. Змінився і номер мого
мобільного, і всі акаунти в соціальних мережах. Але
життя було зруйноване. Так мені тоді здавалося.
Через сім років я була вже новою людиною. Закін-
чивши інститут, я змогла знайти хорошу роботу
– стала дизайнером і створювала затишок в осе-
лях різних людей. Нікого з минулого життя я так
ніколи і не бачила, та й було б боляче згадувати їх
і той період життя. Дні в комфортному кабінеті
розбавляли вихідні з колегами за містом чи інколи
й за кордоном.
На один мій день народження колеги подарували
мені величезний щоденник для записів та ма-
люнків. «В тобі завжди так багато ідей та думок,
що ти просто мусиш їх десь фіксувати. Чом би не
згадати часи юності, коли ми всі вели такі секрет-
нички!». Думка про те, щоби знову довірити свої
секрети паперу чомусь не лякала. Попередній досвід
мав би обпікати, але ні. Я була впевнена у своєему
оточенні, була впевнена у своєему новому житті. В
той же вечір, вдома, сидячи на улюбленому дивані,
я розгорнула щоденник і залишила новий перший
запис. Перший із тисячі наступних. Бо вірила, що
тепер життя не дасть відчути болюче
розчарування, і запишу я лишень теплі
моменти й інтригуючі цікавинки.
Софія Бенза
47