РОБИМО ПАУЗУ
На годиннику була 22:18. До мого потягу залишалась ще майже го-
дина, але я вже була на вокзалі, з повними валізами та чашкою гарячо-
го какао в руках. Все, що мені було потрібно – це змінити своє життя,
відпустивши того, хто за рік пошматував не тільки серце, а й всю душу.
Єдиним варіантом – була втеча. Тільки далеко від нього я зможу забу-
ти та спокійно спати ночами.
Я розповіла батькам про те, що їду, пояснивши цей свій переїзд змі-
ною роботи. Мама підозріло дивилась мені в очі і я ледь стримувала
сльози. Адже більше за все на світі я б хотіла розповісти їй правду про
того, хто зробив мене настільки порожньою, кажучи такі важливі сло-
ва. Слова, які виявились всього лише літерами, в які не вкладалось ні-
чого, окрім отрути, яка наче кислота роз’їла усе живе всередині.
Я намагалась жити так, як жила до нього – бути щасливою, веселою та
цікавою. Проте, він завжди приходив знову, знову і знову. Він дарував
мені мить щастя і руйнував мене після.
В останній місяць року я остаточно вирішила з цим покінчити. Я су-
мувала за ним і шалено сумую зараз, але з надією дивлюсь на квиток:
«31 грудня 2017 рік; 23:00; 5 вагон; 45 місце». Це мій шанс. Це мої ліки.
Я витягнула з кишені телефон. Глянула на екран, де так ніжно писало
його ім’я... Я змінила номер, проте його все ще залишався у телефон-
ній книзі. Саме зараз час видалити. Щоб не було можливості зателе-
фонувати. Щоб забути, але ніколи не проба чити за те, що він зі мною
зробив.
22:53. Мій потяг прибув на перон.
Я зайшла у свій вагон, де було так порожньо, як у мене на серці. За
декілька хвилин я вже рухалась на зустріч новому життю. Відчувала
прискорене серцебиття та дихання, наче після важкого марафону.
Саме так я і почувалась.
Що далі я віддалялась від міста, де мене покалічили, то легше було
дихати. Я знала, що одужаю. І в цей магічний час я знала, що рухаюсь
на зустріч щастю.
Юлія Торконяк
45