Я
кось увечерi Кай вилiз на стiлець коло вiкна
i подивився надвiр. За вiкном пролiтали
снiжинки, i одна з них, найбiльша, упала
на краєчок квiткового ящика. Раптом
снiжинка почала рости i рости, аж поки
не перетворилася на прекрасну й нiжну жiнку. Та була ця
жiнка iз криги. Її розумнi очi блищали, як двi яснi зiрки, але
не вiдчувалося в них нi доброти, нi тепла. Кай перелякався й
зiскочив зi стiльця. А за вiкном нiби промайнув велетенський
птах…
Незабаром настала весна. Пригрiло сонце, з’явилася
перша зелень, ластiвки мостили гнiзда. А дiти знову гралися
у своєму маленькому садочку пiд дахом.
Цього року троянди цвiли пишно, як нiколи! Ґерда
спiвала пiсеньку, а Кай пiдспiвував:
Прекраснi троянди менi
Розкажуть казки чарiвнi.
Вони нагадають нам знов
Про дружбу i вiрну любов.
Якось дiти сидiли i розглядали книжку з яскравими
малюнками. Мiський годинник на вежi пробив вiсiм разiв.
— Ой! — раптом скрикнув хлопчик. — Кольнуло в
серцi! I щось попало в око!
8
8