А ось інтерпретація тих самих подій, подана істориком Д. Дорошенком: « Перший український корпус, що ним командував ген. Скоропадський, являв з своїми ще слухняними й дисциплінованими 60000 людей прекрасне ядро майбутньої української армії, властиво це вже була готова армія як на масштаб україно-більшовицької війни. Але її в кругах Центральної Ради боялися не менше, ніж більшовиків, боялися, що спираючись на неї, ген. Скоропадський зробить переворот і створить якийсь інший уряд, правіший, ніж Генеральний Секретаріат Центральної Ради. Коли я скоро після нічної розмови прибув до Києва і спитав там в розмові Шинкаря( М. Шинкар— військовий діяч, член УЦР та Всеукраїнської ради військових депутатів.— Лет), чому не використовують Скоропадського з його корпусом, то Шинкар мені відповів:“ Боїмося, що він схоче стати гетьманом!” Це саме я чув і від інших, в тім числі, здається, і від Петлюри. Отже, замість того, щоб використовувати корпус, постарались швидко його розкласти і знищити...»
Поряд із цими цілком обґрунтованими оцінками існували й інші. Дехто вважав, що справжньою причиною « демаршу » Павла Петровича стало його незадоволене честолюбство та особисті амбіції. Павло Петрович цінував честолюбних людей, які чітко усвідомлювали мету й уміли до неї йти. Сам він також належав до цієї когорти. Але в цьому випадку ним керували інші почуття. Потрапивши в патову ситуацію, він як офіцер і людина зробив саме такий, а не інший крок.
Завершився один з важливих етапів життя, цілком відданого армії. У той період П. Скоропадський змужнів як воїн і людина, набув необхідного досвіду, загартувався в горнилі воєнних подій для майбутніх політичних баталій. А вони почали втягувати його у свій вир ще в останні місяці 1917 року.
Кінець 1917— початок 1918 року ніби спресував хід історії. Події в шаленому темпі накочувалися одна на одну, перевертаючи будь-які уявлення про логічну послідовність та взаємну обумовленість. На повну господарську руїну, вакханалію погромів і грабунків, яка захопила й армію, накладалися безсилля та аморфність влади, міжпартійні усобиці й брак організованої політичної сили, здатної запропонувати і втілити в життя курс, який вивів би Україну зі стану колапсу.
389