ла гетьмана неухильно виконувати царський указ. Того ж 1754 року з метою підірвати економічну незалежність гетьмана на Лівобережній Україні царським урядом були ліквідовані всі внутрішні митні збори, відомі як « індукта » та « евекта ». Тож увесь індуктивний збір, що припадав на долю гетьмана, у нього відібрали. Щоправда, трохи пізніше ця втрата частково компенсувалася у вигляді щорічної сплати К. Розумовському 50 тисяч карбованців з прибутків прикордонних митниць. Нарешті, на початку 1756 року вирішення всіх справ України-Гетьмаишини було перенесено з Колегії закордонних справ до Сенату. І хоча це офіційно відбувалося за бажанням самого К. Розумовського, в якого на той час були складні особисті стосунки з головою російського уряду Бестужевим, відтоді факт безпосередньої підлеглості гетьмана вищій російській державній установі негативно впливав на його престиж. До того ж через деякий час додався й царський указ 1761 року про відокремлення від Гетьманщини і підпорядкування Сенату м. Києва. Об’ єктивно це, по суті, були вже перші офіційні кроки царського уряду до остаточної ліквідації автономного ладу Лівобережної України. У посиленні централізаторської політики російського самодержавства щодо України-Гетьманщини в цей період, безперечно, відіграла роль й анонімна « Записка о Малой России ».
Фактично паплюжачи усі дії гетьманської адміністрації, її автор намагався довести необхідність радикальних змін в Україні й зрівняння її у правах з іншими на ціональними околицями Російської імперії. При цьому чи ненайголовнішим об’ єктом критики було існуюче на той час українське(« малоросійське ») право. Останнє кваліфікувалося ним « яко главный непорядок в Малой России », оскільки « оно им вливает мнимую вольность и отличество от других верных подданных Ее Императорского Величества...». Звідси випливала й теза( що незабаром лягла в основу позиції й самого царського уряду з даного питання), у якій, зокрема, йшлося: « Но права гражданские, касающиеся до свойства народа, управляемого самодержавним государем, яко в Статуте Литовском для республиканского правления учрежденные, весьма несвойственны уже стали и неприличны малороссийскому народу, в самодержавном владении пребывающему ». Питання, як бачимо, порушувалося, а згодом й вирішувалося досить однозначно— ніякої автономії України немає й не може бути.
365