родних мас, бо на Україну знову посунула хмара вигнаних раніше польських шляхтичів, які претендували на свої колишні володіння. Знову почали ставати по Україні війська Речі Посполитої, чинячи насильства населенню, про шо гірко писав видатний український хроніст Ф. Софонович: « Ляхи чинили мордерства не только людям простим, але й козакам ». Але гетьман Ю. Хмельницький « не дбал о том ». Зрозуміло, що знову почала напружуватися хвиля протесту, яка згодом переросла в збройні виступи. І без того незначний особистий авторитет гетьмана танув на очах. Чи не вперше Юрій Хмельницький зрозумів у глибині душі свою нездатність до державних справ і почав шукати шляхів відставки та піти, як він обіцяв, у монастир. Але виявилося, що зробити це нелегко, бо частина старшини не хотіла викликати нового посилення міжусобної боротьби і вважала, що гучна слава Богдана ще є символом консолідації українського народу в боротьбі за волю. Юрій Хмельницький видавався їм у ролі гетьмана меншим злом, ніж ті, котрі б захопили булаву після його відставки. До того ж серед претендентів на булаву був лише один визнаний лідер— Іван Виговський, але його повернення до влади в Україні дуже не хотіли деякі сили. Ось чому представник уряду Речі Посполитої волинський каштелян К. Бенєвський так сильно наполягав на тому, щоб Юрій Хмельницький залишився гетьманом. Не допомагали й посилання Юрія Хмельницького на те, що він хворів на епілепсію. Отже, на козацькій раді 9 листопада 1661 року відбулося переобрання Юрія Хмельницького гетьманом.
Отримавши булаву, Ю. Хмельницький спробував відновити свою владу в Лівобережній Україні, у відносинах з Річчю Посполитою намагався відстояти як права козацької України, так і релігійні інтереси всього українського народу. Весною 1661 року до Варшави виїхало посольство домагатися непорушності прав православної віри і церкви, ліквідації унії, свобод і вольностей « народу руському », збільшення чисельності козацького реєстру до 70 тисяч осіб.
Однак результати ради, незважаючи на волю українського уряду, не припинили ворожнечі. Як і в 1657— 1658 роках, виникла чергова опозиція проти гетьмана, яку активно підтримав царський уряд. На чолі опозиції став Я. Сомко, котрий оголосив себе наказним гетьманом. Йому допома
142