ром і Доном38. При цьому слід відзначити історичну роль у процесі державотворення середньої Наддніпрянщини( тоді охоплювала головним чином полки: Білоцерківський, Канівський, Кропивнянський, Переяславський, Черкаський і Чигиринський), котра, як і в попередні періоди, становила територіальне ядро українського етносу. Протягом багатьох століть простежувалася її відносна стабільність. Паралельно Запорозька Січ,“ низове товариство”, залишалася“ центром свободи”, виступала для більшості населення прототипом ідеального загальнонаціонального державного устрою39.
Принагідно варто звернутися до подій того часу в межах Білорусії, бо вони стосуються безпосередньо нашого питання. В 1654 р. об’ єднані російсько-українські збройні сили, виступивши проти польсько-шляхетської армії, в ході розгортання військових дій опинилися на території цієї країни. Козацькими загонами керував тоді наказний гетьман і одночасно полковник Іван Золотаренко. В червні— вересні він зайняв значну частину білоруських земель і мав намір створити на них“ нову Гетьманщину”, що входила б до складу Української держави. Врюди почав поширюватися козацький устрій і поділ на полки40, місцеві жителі стали вступати до загонів Золотаренка і навіть голити голови на козацький манір. Полковник направив до Б. Хмельницького представників від Білорусії в кількості 400 шляхтичів і міщан, щоб ті“ зложили” через нього присягу цареві. Російський уряд занепокоївся і почав висловлювати з приводу всього цього своє невдоволення. З Москви вимагали, щоб присягу складали не гетьману, а царським представникам. Почалося протистояння обох сторін, яке згодом настільки загострилось, що вилилося у значні збройні сутички: в 1656 р. полковники Іван Нечай— наступник Золотаренка— і Яременко відверто вступили в боротьбу з московськими військами в регіоні. На думку І. П. Крип’ якевича,“ білоруси, яких з українцями єднала культура і спільна оборона православної віри, воліли бути в політичних зв’ язках з Україною, ніж підлягати Москві” 41.
Як свідчать архівні матеріали, в останній період діяльності Б. Хмельницького та його адміністрації, активність у стосунках з урядами іноземних держав, насамперед Туреччини, Польщі, Швеції та Кримського ханства, не спадала. 1 не в останню чергу при цьому розв’ язувалися гострі питання державного будівництва та визначення
25