по 25 червня 1632 р.) Чернігово-Сіверської та Смоленської земель( за винятком м. Вязьми) 3. Відповідно до пункту § 2 ' Деулінського трактату, Польщі конкретно передавались такі головні населені пункти: Дорогобуж, Біла, Смоленськ, Рославль, Серпейськ, Трубчевськ, Невель, Себеж, Красне, Стародуб, Попова Гора, Почеп, Новгород- Сіверський, Чернігів, Моровськ, Монастиршце, а також Велизька волость. Останні сім міст разом“ с волостьми”, які здавна до них належали,“ изстари” вважались українськими і являли собою в територіальному відношенні майже всю Чернігівщину. Параграфом 6-м в угоді передбачалось встановлення постійно діючого кордону між Польською і Російською державами4. Проте в процесі визначення цих меж у представників обох сторін(“ межових судців” або“ суддів меж”) виникли великі непорозуміння й склалася досить конфліктна ситуація, бо кожна з них прагнула прихопити територію якомога більшу5. Наприклад, неабияка суперечка розгорнулася за порівняно велику на той час Комарицьку волость. Внаслідок цього політичний рубіж на сході Чернігівщини і Сіверщини тоді так і не вдалося встановити. Це болюче питання ще не раз поставало досить гостро *. Так, у 1620 р. уряд Сигізмунда III Вази відправив на Сіверську землю спеціальних комісарів з метою“ ординації замков од Москви рекуперованих, для одбирання замков сіверських од Москви, так теж і для ревідовання( тобто: ревізування.— О. Г.) прав од людей стану духовного, яко і дворян, і синов боярських, як зачим хто всякії добра ойчистії держат”. Подібна ситуація склалася і в період так званої Смоленської війни 1632— 1634 рр., розпочатої царським урядом саме з метою повернення вищеназваних регіонів.
Спочатку військові події розгортались з повною перевагою на користь Росії. Головнокомандуючому її армії— бояринові й воєводі М. Б. Шеїну вже в кінці 1632— на початку 1633 р. вдалося захопити Дорогобуж, Білу, Серпейськ, Невель, Рославль, Себеж, Красне, Новгород- Сіверський, Сураж, Батурин, Миргород, Стародуб, Почеп,
* Крім того, польські магнати і шляхтичі на образу російському цареві, продовжували називати королевича Владислава“ великим князем московським”,“ государем” і навіть“ всея России Великим царем”, підкреслюючи при цьому умовний характер правління першого( див.: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства.— Изд. 4-е.— СПб.— Киев— Харьков, 1903.— С. 119; Переписка между Россией и Польшей...— С. 14).
15