вів, йшли за ним. Врешті-решт так і вийшли на злодія. В слідстві й прийнятті вироку брав участь і війт села. Причому під час допиту Квашу попереджали— коли той скаже правду, то його відпустять:“ будеш ти прост и все твое при тебе будет”. Неправда коштувала йому життя28.
Як бачимо з двох останніх прикладів, гетьмани, старшинська адміністрація, суди широко використовували в своїй практичній діяльності норми звичаєвого права. Разом з тим, саме воно формувалося не без впливу існування своєрідного козацького самоуправління.
Еволюція соціальних відносин на українських землях поступово змінювала значення звичаєвого права. Дедалі більшої ваги набували писані законодавчі акти. Так, у XVIII ст. форма виборності,“ за звичаєм”, на вищі та середні військово-адміністративні посади в полках на загальних радах вже фактично“ канула в Лету”. Нерідко ранги стали переходити в“ спадщину” від батька до сина або займались за прямим призначенням гетьмана чи російського царя. Наприклад, заможні родини старшин Апостолів утримували протягом десятиліть полкову і сотенну владу в Миргородському полку, Горленки— Прилуцькому, Лизогуби— Чернігівському і т. ін. Представники роду Берлів з другої половини XVII до середини XVIII ст. займали посаду вороньківського сотника Переяславського полку29. Петро І за власним бажанням призначив з“ великоросіян” полковниками Ніжинського полку П. Толстого, Київського— А. Танського, новгород-сіверським сотником— Ф. Лисовського. Тому дещо“ архаїчною” виглядала скарга“ всех полчан полтавских” на полкових суддю Кованку і писаря Залеського про обрання ними в 1727 р. на“ чин” полковника“ без общего совету” В. В. Кочубея. При цьому перші згадували“ давні” традиції обрання на полковничий уряд30.
Особливо часто в XVIII ст. панівною верхівкою порушувались документально незафіксовані права селян, міщан, рядових козаків і цілих громад при володінні землею чи угіддями. Визвольна війна, її соціально-економічні наслідки в другій половині XVII ст. давали ще досить грунтовні підстави посполитим незалежно користуватися“ вільними” степами, лісами, озерами тощо. їх права визнавались на основі давності володіння і фактично вкладеної праці. Але з часом вони помітно обмежилися з боку гетьманського правління. Все частіше на“ вільні” землі, як і на власні ділянки безпосередніх виробників( посилаючись
136