Характерні приклади сказаному можна навести , зокрема , і з поземельних відносин досліджуваного періоду . Коли в ході Визвольної війни середини XVII ст . у козацької старшини тільки-но почала зароджуватися велика земельна власність , деякі “ нові пани ” ще побоювалися відверто набувати маєтки , вимагати виконання “ послушенства ” від посполитих . Гетьманські універсали і царські жалувані грамоти , які видавалися їм на підтвердження прав володіння , траплялось , ховались подалі від людського ока : досить свіжою залишалася пам ’ ять про лихоліття панування польських магнатів і шляхти . В 1657 р . представник гетьманського уряду ( а пізніше гетьман Правобережної України ) Павло Тетеря передав російському царю Олексію Михайловичу “ чолобитні ” родини Виговських з проханням пожалувати їх земляними угіддями в сусідніх районах Білорусії . На подив бояр , що родині вже надано великі маєтки і , завдячуючи їм , “ мочно жить без нужды ”, Тетеря зауважив : Виговські землями фактично не користуються , бо бояться розправи над собою посполитих і рядових козаків . Далі старшина просив сам факт пожалувань зберігати в таємниці , бо “ только де в войске про то сведаютъ , что он писарь с товарьпци упросил себе у царского величества такіе великіе маетности , и их де всех тотчас побьют ...” 13 . Проте вже в кінці XVII ст ., а особливо у XVIII ст . придбання чи пожалування у власність сіл , містечок і , навіть , цілих міст стало досить типовим явищем : перетворилось у свого роду звичай . Так , у 1729 р ., нікого не побоюючись , генеральний обозний Я . КХЛизогуб просив гетьмана Д . Апостола “ по давному обикновению ” надати йому в Городницькій сотні Чернігівського полку , “ по близу ” себе , с . Куликівку і належний на нього документ14 . Помітно змінилося і сприйняття населенням пожалуваних маетностей самого факту передачі їх у чиїсь руки : тоді це робилось вже досить часто та повсюдно і , як правило , не призводило до гострих конфліктів . Надалі при спробі вироблення власного законодавства , старшинська адміністрація ще не раз буде офіційно визнавати і посилатись на норми звичаєвого права при розгляді справ про земельні стосунки , спадкування маєтків тощо . Так , у 1735 р . генеральний суддя І . Борозна в “ Доношеній ” на ім ’ я князя О . І . Шаховського ( фактично правителя Лівобережної і Слобідської України ), аналізуючи найголовніші положення Литовського Статуту , саксонського і магдебурзького права , посилався також на звичаї15 .
5 : 131