ПРОСТІР
Перед кожними виборами
кандидати намагаються
змінити міський простір.
Чи може громадськість
якось впливати на те, щоб
ці зміни були не кількісни-
ми, а якісними та потріб-
ними?
Щоб отримувати те, що по-
трібно, спочатку треба захоті-
ти саме те, що потрібно. Наше
історично травмоване сус-
пільство має фейкові, дешеві,
споживацькі цінності, тому
ним легко маніпулює бізнес.
Майже універсальна фор-
мула розвитку: менше уваги
до форми, більше – до змісту.
Варто розглядати життя в
місті на прикладі організму
окремої людини. Усі розумі-
ють, що косметика не дуже
допомагає, коли ти хворий
або просто хочеш бути здо-
ровим. Звісно, корисніше
побігати, не переїдати, ди-
хати свіжим повітрям, мати
безпечне оточення, сусідів.
Фонтани, собори, мурали та
мощення – приклади косме-
тичних перетворень у місті.
Але мені цього мало: я хочу
зелене місто, чисту воду з
крану, зручного громадського
транспорту, поваги мешкан-
ців до міста, до природи, одне
48
до одного задля майбутнього.
Big black cars – це ознака за-
хворювання. Ще до 70-х років
через схоже пройшли біль-
шість розвинених європей-
ських країн. Вони зрозуміли
хибність шляху автомобіліза-
ції та пішли у зворотній бік –
до природи, до людини. Міста
почали віддавати пішоходам,
а перші поверхи – зручним
сервісам, велосипедам, поча-
ли сприяти розвитку спорту.
Буває, що мешканці бу-
динку відмовляються від
нових лавок на подвір’ї, бо
бояться, що на них збира-
тимуться «безхатченки,
алкоголіки й наркомани».
Як змінити стереотипи
містян про громадський
простір?
Схоже, найдієвіший шлях
розвитку – освіта населення
в широкому громадському й
вузькому професійному ко-
лах: від людей з конкретною
спеціалізацією в різних га-
лузях міського розвитку до
бабусь на кухнях. Треба за-
прошувати закордонних ур-
баністів, переймати кращий
досвід інших країн, інстру-
менти, підходи, прототипи
вдалих перетворень. Саме це
ми робимо в Школі урбаніс-
тики CANactions.
Лави на вулиці – вдалий
приклад. Якщо узагальнити:
можна ображатися на сусідів
або просто їх побоюватися.
Людей потрібно спонукати
хоча б вітатися зі своїми сусі-
дами або здавати по три грив-
ні на корисну справу. І якщо
вони
побачать
результат
спільних зусиль, відбудеться
ланцюжкова реакція. Досвід
через відчуття – дуже дієвий
механізм.
Мені подобається давня оз-
нака розвитку суспільства:
ставлення до старшого по-
коління. У нас ця думка не є
популярною. В Україні старші
люди – це ті, хто заважає. На-
приклад, бабусі, які не за тих
голосують. Такий підхід куль-
тивує ненависть до «іншого».
Принцип «розділяй і волода-
рюй» зараз успішно працює –
чи було наше суспільство ко-
лись більш роз’єднаним, ніж
сьогодні? Обговорюючи теми,
у яких, здавалося б, дуже лег-
ко знайти спільну мову, люди
не можуть порозумітися на-
віть із близькими.
Але повертаючись до лави:
зробімо щось разом!
Надя Миколаєнко
Фото Марго Дідіченко