Соціальна складова реформ М. Хрущова
виплавки чавуну та сталі. Радянські вчені, проаналізувавши за завданням компартійного керівництва країни півтора десятки основних напрямів, виявили, що в усіх, за винятком одного-двох, СРСР відстає від країн-лідерів і, фактично, знаходиться на узбіччі технологічного розвитку 1. До того ж домінантою вітчизняної промисловості і науки було забезпечення військової могутності. Все, що вміла Країна Рад— це готуватися до військових дій: успіхи і досягнення стосувалися або виробництва озброєнь, або безпосередньо дотичних до нього галузей. Висока мобілізаційна здатність централізованої економіки використовувалася виключно для підсилення « обороноздатності » проти ворога— зовнішнього або внутрішнього. Навіть виняткова успішність галузі освоєння найближчого космосу підкреслює це.( До речі, саме тоді для ліквідації відставання головним пріоритетом радянських розвідорганів стала науково-технічна розвідка— полювання за науковими та технологічними секретами зорганізовувалося на рівні Ради міністрів. У грудні 1957 р. було призначено Комісію з військовопромислових питань при президії РМ СРСР 2, яка стала головним органом управління оборонною промисловістю і, водночас, координатором інформаційної роботи науково-технічної розвідки 3. Вона збирала заявки міністерств і складала щорічний розвідплан, який направляла не лише до Управління « Т » Першого головного управління КДБ СРСР, але й до розвідслужб країн Варшавського блоку. Перші роки щорічний бюджет Комісії на фінансування закордонних операцій сягав 12 мільярдів французьких франків.)
Та чи не найбільшою проблемою був стан трудових ресурсів. Роки повоєнної відбудови ще за Сталіна показали, що традиційні для системи методи примусу до праці вичерпали себе. Терор( спочатку плинний, а з кінця 20-х рр. тотальний), що певний час давав результат, як метод управління, став помітно втрачати ефективність. Навіть надійний локомотив економіки— розвинута централізована система таборів, до якої належав і сумнозвісний ГУЛаг— щораз давав збої. І справа не лише в тому, що епізодичні у 1931 – 1945 рр. повстання засланих « поселенців » і в’ язнів таборів після 1946 рр. відбуваються одне за одним.( 1946 – 1952 рр.— понад 20 повстань, а після смерті Сталіна місяця не було, аби у якомусь таборі не виник предстрайковий стан. Повоєнний контингент в’ язнів вирізнявся великими групами колишніх військових, оунівців, бійців УПА і рухів опору Балтії і Білорусі, а також тих, хто їм співчував та допомагав. Вони ініціювали низку повстань, зокрема українці— в Красноярську( 1948), Екібастузі( 1952), Норільську( 1953), Кенгірі( 1954) тощо; здебільшого повстанці намагалися вийти з таборів і розпочати звичну їм партизанську боротьбу). Ціла країна стала іншою, соціальна напруга зростала, навіть, незважаючи на те, що форми терору розвивалися— наповнювалися
23