Розділ 3. Раннє дитинство
дозволено чарувати менш побожних людей. У надприродну силу можуть перетворитися навіть душі померлих інженерів. Талантом, яким відзначився раз малий Франко – відвертанням гроз – займалися градівники( інша назва – хмарники, градобури). Деякі сільські громади навіть тримали собі градівників і платили їм за те, що вони розганяли хмари 37.
У сучасного читача вся ця інформація може викликати хіба посмішку. Але в часи Франкового дитинства справи виглядали надто серйозно. Не було такого села, де хоч би одну, а то й декількох жінок не мали би за відьом. Досить було найменшої пригоди, щоб викликати підозру в чарівництві. Особливо це стосувалося часів суспільних нещасть: неврожаю, голоду, епідемії тощо. Хворобливо налаштована фантазія розбуджувала незвичайну підозріливість. Горе тому, на кого падала підозра, хіба що його чи її захищало суспільне становище. У самих Нагуєвичах у 1764 р. спалили одну з останніх знаних у краї чарівниць 38. Уява малого Івана була заполонена розповідями про духів і упирів, які він щодня чув від служниць або від селян у кузні [ 21: 160 ]. Однією з найстрашніших таких історій, через яку він від найменшого шурхоту скрикував і навіть непритомнів, була розповідь про те, як під час епідемії холери 1831 р. у Нагуєвичах спалили кількох селян, запідозрених у тому, що вони були упирями, винними у смерті односельців. А « найстаршим упирем » називали о. Йосафата Качановського, ігумена монастиря оо. Василіян у Дрогобичі і ректора міської школи, бо він був « дуже червоний »( імовірно, о. Качановський страждав від якоїсь хвороби крові, через що завжди мав червоне обличчя) 39. Знаючи про смертельну загрозу, яка нависла над ним через темноту мужиків, він довго ні на крок не міг вийти за стіни монастиря. 1873 р. епідемія холери повторилася, і цього разу в упирстві запідозрили вже місцеву дівчину-сироту Зоську. Та ніби втратила розум: скинувши одяг, бродила по полях у самій сорочці, а натрапивши на людей, ламала руки і страшно завивала. На своє щастя, дівчина зникла з села і з’ явилася знов, коли епідемія вщухла: дехто з односельців уважав, що її треба зловити і провчити так, як їхні батьки провчили упирів у 1831 р. [ 46 / 1: 565 – 581 ] 40.
Можна припустити, що якби Франко залишився у своєму селі довше, він своєю часами дивною поведінкою міг би накликати на себе біду. В одному з автобіографічних оповідань Франко пробував узагальнити долю таких дивних дітей, як він сам:
Все у них змаленьку не так, як у людей: і хід, і обличчя, і волосся, і слова, і вчинки. А коли прийдеться такій дитині вік жити під тісною сільською стріхою, без ширшого досвіду, без яснішого знання, коли відмалку
73