Частина перша. Франко та його часи
і по великих містах – довічний, в особі шляхтича 14. Назва однієї з частини села – Базар – свідчить, що тут було місце постійних ярмарків. Інші назви – Вали і Ворота – вказують, що доступ до Нагуєвичів стерегли фортифікації. Документи та численні місцеві перекази, частину яких записав Іван Франко, також засвідчують наявність укріпленого замку. Хата Франків стояла у тій частині, де він, правдоподібно, і містився. Сліди замку залишилися до часів Франка: його вітчим іще у 1870-х роках повідкопував на місці колишнього валу чимало цегли 15.
У випадку Нагуєвичів діяло декілька важливих містотворчих чинників. Першим був комунікаційний. Місто покликане пов’ язувати населення певної території з навколишнім світом, щоб відкрити місцевим мешканцям можливість скористатися з тих вигод, які передбачає економічна спеціялізація їхнього реґіону. Тому міста є ніби опорними пунктами у мережах торгівлі, інформації та впливу, що простягаються далеко за межі округу чи країни 16. Нагуєвичі стояли на тракті – битій дорозі, яка була частиною старого торгового шляху. Цим шляхом возили місцеву сіль, головний середньовічний товар. Нагуєвичі розташувалися майже посередині між двома історичними містами – за 16 км від Дрогобича й за 24 км від Самбора. Це якраз стандартна відстань між двома середньовічними містами – довжина одного денного переходу. Селяни з навколишніх сіл за день могли приїхати до міста й повернутися додому, а міщани або купці – дістатися іншого міста, заки настане ніч 17.
У Нагуєвичах була одна з найстаріших жуп( солеварень) на Підкарпатті. Вона існувала там від ранніх часів Речі Посполитої, а може, навіть іще від часів Галицького( Галицько-Волинського) князівства. Солеварні промисли як урбанізаційний чинник або інтенсифікували промислово-торговельну діяльність у старих містечках, або ж давали початок новим містам. У випадку Нагуєвичів вони творили логічний ланцюг: свобода промислової діяльности не мислилася поза містом, а місто – поза маґдебурзьким правом. Уважають, що Нагуєвичі остаточно не стали містом через спротив частини його мешканців поширенню міського( маґдебурзького) права на все село, бо це означало б накинення на них панщини та інших обов’ язків щодо війта. Тому влада вдовольнилася створенням псевдомаґдебурґії 18.
Прихід нових часів зменшив роль солеваріння як містотворчого чинника. На час приєднання руських земель Речі Посполитої до Габсбурзької монархії місцевий соляний промисел занепав, у 1818 р. офіційний видобуток солі взагалі було припинено, проте місцеві селяни нелеґально виварювали сіль для власних потреб і на продаж аж до Другої світової війни 19.
48