Висновки
символічного капіталу « національного поета-генія-пророка ». В умовах посттрадиційного – а направду ще дуже традиційного – суспільства кожний політичний проєкт вимагав персоніфікації. Франко став символом динамічної модерної культури. Такого статусу він добився за молодих літ, і це можна вважати його найбільшим досягненням.
Особистий успіх Франка символізував перелом у загальному балансі сил між українофільським і русофільським рухами в середині 1880-х років. Зрозуміло, що масштаби цього успіху не варто перебільшувати: українське націотворення далі залишалося проєктом, впливи якого не виходили поза межі кількох тисяч, якщо не сотень інтеліґентів. Воно мало поважні проблеми з утвердженням не лише серед мультиетнічного середовища, але й навіть серед селянства, від імені якого виступали українські радикали. Але з появою Франка і репрезентованої ним радикальної культури український рух переступив певну критичну точку. Відтепер він міг відповідати на виклики модерности. Шанси українського націотворення зростали мірою того, як ancien regime втрачав свою ідеологічну леґітимність, і стрімко збільшилися, коли внаслідок Першої світової війни він взагалі зазнав краху.
Оскільки ця книжка написана у ключі мікроісторії, вона з неминучістю мусила переписати панівні схеми. Однак вона не може пропонувати новий метанаратив. Єдиний правомірний універсальний висновок із дослідження Франкового життя, та ще й до того тільки його половини, може полягати лише у заклику максимально диверсифікувати і проблематизувати дотеперішні дослідження націоналізму, намагаючися вивести їх із-під утверджених парадигм. Але що воно може запропонувати для самого франкознавства? Тут пропозицією може стати заклик до зміщення акцентів у досліджуванні творчости Франка. І навіть до зміни самого поняття, що собою представляє його творчість, і які критерії застосовувати для її оцінки. Франко ніколи не зараховував себе до вершинних творців і творчих геніїв. Він приписував себе до групи письменників-робітників і ремісників, « більш чи менш працьовитих, впливових, популярних, заслужених, що, одначе, не доростають до тих майстрів ». Різниця між цими двома групами полягала саме в тому, що життєпис геніяльних письменників « цікавіший від їхній творів », а їхні твори – « це тільки матеріяли до їхньої характеристики, складові частинки їхнього життєпису ». « Це генії, обранці долі, великі й ориґінальні в доброму і злому, у щасті і в стражданні. Це корифеї літератури, творці нових напрямків. Їх можна назвати представниками того часу, коли вони жили, а їхній життєпис у кожному разі дасть змогу більшменш глибоко увійти в таємниці духу їхньої доби, бо саме в них цей дух
439