Частина друга. Франко та його суспільство
на адресу обидвох українських соціялістів прозвучали зразу по тому, як російські більшовики перемогли у війні проти польсько-українського союзу Пілсудського та Петлюри( 1920). Порівняння Франка з Пілсудським, одним із найбільших тогочасних ворогів більшовицького режиму, у тому контексті звучало досить зловісно – якби на той час Франко був живий і досяжний для більшовицької влади, Конова стаття звучала би як політичний донос.
Що вражає у мисленні молодого Франка – це неувага до держави як обов’ язкового чинника змін. У модернізації Европи XIX ст. помітно щось на зразок певної тенденції: чим далі на схід, тим сильнішою є роль держави як agens movens індустріялізації. У країнах і краях, де – як у Російській імперії – емансипація селян відбулася пізно, капітали були порівняно незначними, а суспільну атмосферу затруював брак інституційної довіри, держава аж до кінця століття виступала як головний модернізаційний чинник 63. Об’ єктивно це мало би спонукати поступовців до союзу з державою – що й спостерігаємо у випадку російських західників чи польських лібералів в Австрійській імперії 64. Натомість російські революціонери, польські соціялісти й українські патріоти надавали пріоритет народному первню у своїх модернізаційних проєктах. І тим самим перетворювали ці проєкти на гарну, але все-таки утопію.
Очевидно, що відповідальність за це не падає на них самих. Їх провокував чужий і репресивний характер держави, підданцями якої вони були. Через те державна модернізація в їхній уяві поставала в образі « Чінґісхана з телеграфом, пароплавами і залізними дорогами » 65. Як і коли, однак, зможуть скористатися телеграфом, пароплавом і залізними дорогами Франкові Семени та Мирони без допомоги Бісмарка й Андраші, залишалося цілком неясним. Молодий Франко давав на це запитання лозунґову відповідь, а тому розв’ язання відсувалося ad calendam Graecam:
... В будущині воля в нашій, українській хаті неможлива без рівночасної волі у всіх сусідніх нам слов’ янських хатах, а й тота знов неможлива без волі в цілій Европі, в цілій людськості. Значиться, і воля, свобода, коли має бути правдивою, повною волею у нас, мусить основуватися на волі межинародній, загальнолюдській. [ 26: 162 ]
Ці утопійні риси свого молодечого світогляду Франко поборював й висміював у зрілі роки. Однак до тридцятого року життя у нього ніде не бачимо проблисків пізнішої самоіронії. Молодий Франко був дуже серйозним у своїй вірі.
240