і. Походження Русі
ходить з імперської російської історіографії, його було створено з метою відрізняти у рамках імперського російського наративу один історичний період від іншого( себто київський від московського). Він допомагав увиразнити відмінності між цими двома періодами « загальноросійської » історії, і в цій ролі його охоче прийняла українська історіографія, яка у XX столітті наполегливо намагалася вилучити історію Київської Русі з імперського історичного наративу. Нині термін « Київська Русь » використовують переважно на позначення держави, яку в X столітті створили князі з династії Рюриковичів і яка після монгольської навали в середині XIII століття остаточно розпалася на кілька окремих князівств. Перші відомі нам київські князі та члени їхніх дружин мали неслов’ янські, а саме скандинавські імена: Рьорик( Рюрик), звідси й назва династії, Хельґі( Олег), Інґвар( Ігор), Хельґа( Ольга) тощо, тому є всі підстави вважати, що держава, відома сьогодні під назвою Київська Русь, була одним із багатьох « державотворчих » починань норманів у середньовічній Европі.
Імовірно, скандинавські правителі з’ явилися в Києві десь наприкінці IX або на початку X століття і дуже скоро опинилися на чолі молодої держави. Влада Києва сягнула апогею наприкінці X- на початку XI століття за правління трьох найзнаменитіших руських князів: Святослава Хороброго, св. Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Святослав правив у 945- 972 роках( до 957 року реґенткою була його мати Ольга, перша християнка в династії). Він здобув неабияку славу перемогами над сусідами Русі, війною з Візантією, але, попри слов’ янське ім’ я( Святослав перший із князів-Рюриковичів називався не по-скандинавськи), він не відчував міцного зв’ язку з Руссю і, якщо вірити літописцеві, мав намір перенести столицю на Дунай. Святославів син Володимир правив у 980-1015 роках і з Києвом був пов’ язаний куди сильніше. Він далеко розширив кордони держави і змінив її релігійно, ідеологічно та культурно, прийнявши близько 988 року християнство візантійського зразка. Син Володимира Ярослав, який правив( із перервами) від 1015 до 1054 року і возз’ єднав Київську державу після періоду міжусобиць, дбав про розвиток християнської культури та книжности і прагнув зробити Київ справжнім « Царгородом на Дніпрі », а водночас воював із Візантією і дистанціювався від неї: саме за Ярославового князювання вперше Київську митрополію посів не грек, а уродженець Русі.
По смерті Ярослава в 1054 році щойно збудована імперія почала поступово розпадатися на дрібніші князівства, де владарювали численні Рюриковичі. У другій половині XI століття цей процес іще не сягнув піку, і старші Ярославові сини могли його до певної міри стримувати. На початку
14