Вступ
Розпад Совєтського Союзу в 1991 році продемонстрував цілому світу, що СССР і Росія- не те саме, хоча, вживаючи ці назви як синоніми, західні медії десятиліттями привчали читачів до протилежного. Політичні події на постсовєтському просторі показали, що ототожнювати СССР із Росією було неправильним з огляду не лише на неслов’ янські республіки колишнього Союзу, а й на українців і білорусів, найближчих східнослов’ янських родичів росіян. Кожна з трьох новопосталих незалежних держав проявила свій характер по-своєму і пішла власним шляхом непростих посткомуністичних перетворень. Після тривалого періоду політичної нестабільності й економічного хаосу Росія обрала варіянт сильної держави з виразними авторитарними тенденціями і претензією на роль регіональної надпотуги. Білорусь, зазнавши недовгого демократичного розвитку, припинила спроби зреформувати свою політичну й економічну систему і заходилася практикувати неосовєтську ідеологію та жорсткий авторитаризм з елеметами культу особи. Україна, найдемократичніша серед усіх східнослов’ янських країн, хилитається між Сходом і Заходом у пошуках свого місця у новій Европі. Попри очевидні відмінності цих трьох постсовєтських держав, вони мають багато спільного, коли мова заходить про їхню культуру й історію, що сягає києворуських часів.
Совєтські історики часто писали про Київську Русь як про колиску трьох братніх народів. За цієї логіки, східні слов’ яни, подібно до будівничих Вавилонської вежі, попервах становили одну давньоруську народність, яка говорила спільною мовою. І лише через монгольську навалу давньоруський народ розділився, а розвиток його відламів пішов різними шляхами, що врешті-решт і привело до формування трьох сучасних націй. Імперські російські історики, а вслід за ними частина сучасних російських політиків, дотримувалися і далі дотримуються іншого погляду: історія Київської Русі належить єдиній неподільній російській нації, українці та білоруси є її підгрупами, їхня культура і мова- це, відповідно, варіянти російської
1