« Малоросія », « Малоросійський край », з напівофіційною назвою « Гетьманщина »). Проте влада першої поступово перебрала на себе визначення « Велика Русь », стосовно ж другої серед багатьох російських урядовців, ортодоксально налаштованих політиків і істориків сформувалась думка про те, що вона не мала навіть формального, не кажучи вже про юридичне, права називатися державою, – щось таке собі « не визрівше » під « високою рукою » царя-батюшки. А вже звідси походила і тяглася, ледь не з ХVІІІ ст., зневага з боку « братів наших старших », мовляв, слід казати і писати не « в Україні »( в розумінні окромешної країни), а « на Україні », тобто на « окраїні » Московської держави).
Характерним прикладом у цьому контексті є праця періоду « пізньої радянщини » Б. Миронова, в якій колишні землі ліквідованої імперією Запорозької Січі включено до « Степового » району Росії, « Українським » же регіоном названо лише Полтавську та Чернігівську губернії, а до « Південно-західного » краю Росії віднесено Волинську, Подільську та Київську губернії 4. І це при тому, що в СРСР існувало офіційне правило: класифікувати політико-адміністративний устрій будь-якої республіки в минулому тільки з урахуванням її меж на сучасному етапі розвитку. Через що під таким ракурсом на державному рівні виготовлялись всі історико-географічні мапи тієї доби, а потому поширювались у спеціальних дослідженнях і підручниках.
Означені аспекти нині можна було б поминути чи розглядати як недоладну « данину » компартійній системі правління, якби політикани Російської Федерації не продовжували насаджувати свої великоімперські й шовіністичні ідеї. Водночас з мап етнічних земель українців поступово зникли( точніше опинилися в сучасних кордонах Росії) не лише окремі населені пункти, а цілі історичні області.
4
Миронов Б. Н. Хлебные цены России за два столетия( ХVІІІ- ХІХ вв.). – Ленинград, 1985. – С. 35.
6