У тому ж році Кирило Розумовський знову порушив перед Сенатом і Кошем питання щодо перенесення Січі в урочище Микитине 100. Не байдужими залишалися до запорозьких володінь прусський король і, зрозуміло, кримський хан. Так, у одному з документів 1762 р. згадується про те, що « земля вся, которую запорожцы владеют, уже обещана [ Московією. – О. Г.] была через прусского короля хану крымскому к присовокуплению до Крыму » 101. Проте вступ на престол Катерини II( 1762-1796) став перепоною для здійснення цих намірів. Хоча кримський хан робив спроби « напряму » схилити Військо Запорозьке до союзу з ним і приєднатися до ханства, П. Калнишевський останній кошовий Запорозької( Нової) Січі( 1762, 1765-1775 рр.) – категорично відмовився від такого заходу і через київського генералгубернатора Глібова сповістив про це імператрицю. Зазначимо, що посланець кошового старшина Недзельський за донесення таких новин отримав у нагороду « іменну » шаблю 102.
Отже, всі три названі царські уряди продовжували впроваджувати великоімперські заходи, спрямовані на поступову ліквідацію української автономії, що безпосередньо позначилось на її територіальному та політико-правовому статусі й адміністративному управлінні. Протягом кінця 20-х – початку 60-х років фактично всі найвищі посадові функції в Гетьманщині( зокрема і полковників) було передано представникам з Московії. Правда, деяке полегшення для української влади сталося за правління Єлизавети Петрівни, – з одного боку, і гетьманування Кирила Розумовського, – іншого боку. Проте воно мало досить локальний і швидкоплинний характер. Нищення ж національної державності завершив наступний царський уряд на чолі Катерини ІІ.
42
100
Там само. – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 3377. – Арк. 2, 7-8.
101
Там само. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 3996. – Арк. 2.
102
Там само. – Арк. 1-17.