Розділ VI, глава 1-- 395
скористалися нечастим періодом « гласності ». В художніх творах талановито відобразилися народні проблеми, очікування, мрії.
Повернувшись із заслання до Петербурга в середині 1850-х років, П. Куліш заснував друкарню і випустив у світ знамениті « Народні оповідання »( 1858) Марка Вовчка. Марко Вовчок( Марія Вілинська Маркович)( 1833-1907)- талановита українська письменниця своїми повістями та оповіданнями з життя українського народу, переважно селянства, зразу ж звернула на себе увагу читачів в Україні та Росії, викликала схвальні рецензії у провідних періодичних виданнях( зокрема, М. Добролюбова). Її оповідання перекладав І. Тургенєв, Т. Шевченко назвав автора своєю наступницею та « літературною донею ».
Проникливо( розповідь велась від першої особи) в творах Марка Вовчка описується гірка доля кріпаків, щоденні злидні, знущання панів. « Здається,- читаємо в оповіданні « Інститутка »,- що в хуторі тихо й мирно: цвіте хутір і зеленіє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось! Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи ». Завжди над усіма людьми, навіть у свята чи якісь радісні події, наче темна хмара висіла кріпацька неволя. С. Єфремов, узагальнюючи ідейний смисл оповідань Марка Вовчка, писав: « Усі герої Вовчкових оповідань, опріч хіба вже до решти забитих, тільки й живуть надією на визволення з того пекла. « Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась!»(<< Інститутка »). Навіть найми- рай, якщо рівняти їх до кріпацтва, бо « це лихо дочасне, не вічне ». На поневолення навіть поодиноких осіб люди дивляться просто як на громадське якесь нещастя. Як виявилось, вільна козачка Олеся задумала « з кріпаком понятиея »,- « то так і забурчало по селу, мов у джерелі: як то можна! та де це видно! та хто таке чув, щоб вільна козачка за кріпака віддавалась!» І парубоцтво збирається не пустити Олесю силою- « нехай вільна козачка не закріпощається людям на сміх, а своєму селу на сором »(<< Козачка ») 17.
Марко Вовчок не оминула своїм співчуттям і нове соціальне лихо, що виростало на звільненому від кріпацтва полі- буржуазну експлуатацію, показуючи їі антигуманну суть(<< Сестра »).
Соціально-критичний струмінь в українській літературі 60- 70-х гідно продовжили І. Нечуй-Левицький( 1839- 1918) та П. Рудченко( Панас Мирний)( 1849- 1921). Їх творчість забуяла у переломну добу і відбила стан тогочасного суспільства, вплив карколомних подій на людське життя. С. Єфремов влучно назвав їх обох вкупі із І. Тобілевичем
17 Єфремов С. Історія українського письменства.- К.: Femina, 1995. С. 403-406.