Розділ Vl--- 379
так і радикалів. Зрештою Вітте змусили( 1906 р.) подати у відставку, а п. Столипіна вбив у Києві( 1911 р.) анархіст Д. Богров, який одночасно був таємним агентом царської « охранки ».
Відмінною рисою суспільної думки другої половини ХІХ ст. було введення в дію всіх їі основних функцій, особливо тих, які стосувалися підготовки пропозицій з актуальних проблем, контролю за діями влади, формування соціальної свідомості. Незначні зрушення( головним чином на етапі підготовки реформ) сталися у ставленні уряду до незалежних оцінок внутрішньої політики держави; зокрема, чимало сановників знайомилось з публікаціями « Колокола » о. Герцена та М. Огарьова. Понад те, Олександр ІІ вперше в історії самодержавства залучив до державних структур представників ліберальної інтелігенції, які разом із ліберальною бюрократією розробили необхідні документи для скасування кріпацтва і за твердої підтримки царя провели їх через усі адміністративні перепони, аж до Держаної Ради включно. Але та царська « милість » була недовгою: використавши здібності прогресивних мислителів, Олександр 11 зразу ж припинив існування владних органів, які очолювали ліберали.
В цілому ж поліцейські переслідування та репресії не припинялися
( о. Щапов, М. Чернишевський, п. Заїчневський, М. Михайлов та ін.), що
призвело до радикалізації суспільного руху і суспільної думки. Настроєних на співпрацю з урядом лібералів відтіснили на другий план народники(<< Земля і воля »), які робили ставку на політичну освіченість народних мас; землевольці поступилися місцем терористичним угрупованням(<< Земля и воля » 1879 р.,« Народна воля »), а вже після них з ' явилися з середини 1880-х років пролетарські та марксистські організації, що взяли курс на соціальну революцію.
В Україні на соціально-економічні та політичні питання, притаманні періоду становлення буржуазного ладу, накладалася національна проблема. З деякою лібералізацією суспільного життя після вступу на
. / престол нового Імператора Олександра ІІ пов ' язано розгортання українофільського руху у формі громад, мережа яких розкинулась по всій Україні. Їх діяльність, спрямовувалась на захист прав, звичаїв, культури і мови, викликала підозри влади, особливо на тлі польського повстання 1863 р., звинувачення у сепаратизмі. Царські акти 1863 та 1876 рр. створили великі перешкоди українській національній справі. Сподівання ідеологів громадського руху( М. Костомарова, п. Куліша, В. Антоновича, о. Кониського та ін.) на неполітичний характер своєї справи, як запоруку вільного функціонування, не справдилися.
Молоді члени громад( М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський та ін.) розпочали ідейні пошуки в іншому напрямку, де були б поєднані