Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України пояснювалися декількома причинами . По-перше , вона була викликана тісною , майже 250- річною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії . Це призвело до витворення серед частини української інтеліґенції т . зв . малоросійського типу , з подвійною ( російською та українською ) національною свідомістю , представники якого були зацікавлені у державному відокремленні України . І лише 1917 р ., коли “ чари ” старої Російської імперії зникли разом з її падінням , у значної частини “ малоросів ” перемогла українська самосвідомість , і вони стали потенційними “ сепаратистами ”. По-друге , в умовах постійних репресій з боку царського уряду серед значної частини національно свідомої інтеліґенції продовжувало жити переконання , що український рух не має серйозних політичних перспектив . Лідери українських партій розраховували на те , що російська демократична інтеліґенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог . Майбутні події показали усю марність цих сподівань . Ні одна з російських політичних партій – від крайньо лівої до крайньо правої – не збиралася задовільняти федеративних вимог українських політиків . Більше того , вони розглядали українські землі як природне поле своєї діяльності . Цим передбачалось , що у випадку падіння самодержавства Україна й надалі залишатиметься під російськими політичними впливами . Не всі українські партії розуміли цю загрозу . У 1904 р . від РУП від ’ єдналася група під проводом Мар ’ яна Меленевського й А . Скоропис-Йолтуховського , яка заснувала Українську соціал-демократичну спілку , а згодом перетворилася у реґіональну організацію Російської соціал-демократичної партії ( меншовиків ). Така політика завдала великої шкоди національному рухові й скріпила імперські , “ единонеделимые ” позиції російських політичних сил .
На початку XX ст . російських самодержавний режим зазнав чергової політичної кризи , яка поглибилась безславною поразкою Росії у російсько-японській війні 1904-1905 рр . Як і в часи Кримської війни , країну охопили масові заворушення . 9 січня 1905 р . російський імператор Микола II віддав наказ розстріляти мирну демонстрацію робітників у Петерберзі . Було вбито понад тисячу демонстрантів . Петербурзький розстріл викликав обурення робітників , яке згодом перекинулося на армію . У червні 1905 р . в Одесі вибухнуло повстання матросів на броненосці “ Потьомкін ”. В Україні хвиля анархічних селянських заворушень в окремих місцевостях переросла у сутички з царськими військами . У жовтні 1905 р . розпочався загальний політичний страйк . Під тиском революційних подій Микола II змушений був видати спеціальний маніфест 17 жовтня 1905 р ., в якому пообіцяв провести вибори до Державної думи і надати широкі політичні права громадянам Російської імперії .
Революція 1905 року не мала того героїчного пафосу , яку пізніше приписала радянська історіографія як ніби-то “ генеральної репетиції революції 1917 року ”. Насправді , вона була