Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 59

горілкою. “Галицькі вибори” з їхньою “виборчою ковбасою” (“Wahlwurst”) стали метафорами в
австрійському політичному жаргоні.
Польська монополія влади у Галичині забезпечувалася ще й завдяки активній підтримці
верхівки місцевого єврейського населення. Реформи 1860-х рр. скасували легальні обмеження,
накладені на євреїв ще наприкінці XVIII ст. Одним з наслідків їхнього урівноправнення було
масове повернення євреїв з міста в село. Високий відсоток євреїв у селі – в основному
корчмарів, лихварів і фундаторів помість – став в останній третині XIX–поч. XX ст.
характерною особливістю Галичини. Це створювало ґрунт для гострого соціального і
національного антагонізму між євреями і селянством. У свідомості галицьких селян євреї були
винуватцями їхнього госпорадського занепаду (цей настрій добре передавала місцева
українська приповідка: “жид не сіє, не оре, а з людей живе”). З другого боку, хвиля
антиєврейських погромів, що прокотилася на південно-західних землях Російської імперії на
початку 1880-х років, укріпила серед галицьких євреїв думку, що своєю особистою безпекою
вони завдячують польському контролю над краєм. Молодих єврейських інтелектуалів
приваблював демократичний характер польського руху. Тому багато із євреїв стають щирими
польськими патріотами, gente Judaei, natione Poloni (євреями за походженням, поляками за
національністю). Починаючи з 1860-х років, добровільна німецька асиміляція єврейської еліти в
краю відтискається на другий план польською. Позиція єврейських інтелектуалів відрізнялася
від загалу єврейського населення, яке як і в селах, так і в містах залишалося здебільшого
незасимільованим, ідишомовним і політично незаангажованим. Однак пропольська верхівка
зберігала ключові позиції в житті єврейської общини й намагалася підпорядкувати її польським
політичним цілям.
Посилення польських позицій у Галичині привело до розколу в руському таборі. Його
лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч з
сильнішим польським супротивником.У пошуках нових аргументів на користь своїх
національних прав вони прагнула довести, що мають за собою такі ж старі політичні та
культурні традиції, як і поляки. З цією метою одна частина (староруси) посилалася на історію
Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковно-слов’янську літературу, інша ж
(москвофіли) шукала порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію та її
російськомовну культуру. У середовищі останніх верх взяла думка, що “краще втопитися у
російському морі, ніж у польській калабані”.
Москвофіли заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів
зачисляли до “єдиного великорусского народу”, що проживає на триторії “від Карпат до
Уралу”. Ця позиція була заявлена групою руської інтеліґенції у Львівській газеті “Слово” (1861-
1887) після поразки Австрії в австро-пруській війні (1866). На москвофільські позиції перейшла