Україну , але зовсім не знайшло відгуку серед українського селянства й інтеліґенції . Навпаки , повстанці часто зустрічалися з ворожим ставленням з боку місцевого населення . Тим не менше , під впливом повстання царський уряд починає трактувати український рух (“ южнорусский сепаратизм ”) як польську інтригу . Було організовано постійне цькування українського руху з боку офіційно преси ( передусім – “ Русского Вестника ” Каткова ), розгромлені Полтавська і Чернігівська громади , проведені арешти у Києві та Харкові , закрито усі недільні школи .
Найбільшої шкоди українському рухові завдав рескрипт міністра внутрішніх справ Валуєва 1863 р ., який проголошував , що окремого “ малоросийського языка не было , нет и быть не может ”. Валуєвський указ заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань . Заборона не стосувалася художньої літератури . Така вибірковість у забороні видань лише певного напрямку була не випадковою . Російському урядові йшлося не про те , щоб заборонити інтелектуалам писати і видавати твори українською мовою . Його наміром було не допустити до поширення цих видань серед простого люду . Валуєвський указ 1863 р . був спрямований на те , щоб перешкодити українському рухові перетворитися з заняття вузького кола інтелектуалів у масове явище . На свій спосіб російський уряд засвідчував свою політичну далекозорість : розвиток масового українського руху становив серйозну потенційну загрозу для територіальної цілісності імперії .
Після Валуєвського рескрипту у розвитку національного відродження наступив антракт , який тривав аж до початку 70-х років XIX ст . Значна частина молодої української інтеліґенції ( Дебагорій-Мокрієвич , Стефанович , Кибальчич , Кравчинський , Осинський , Желяб ’ єв ) вступала у російські революційні організації . Її приваблювала ідеологія російського народництва , порівняно з яким український рух видавався надто мізерним , аполітичним і культурницькообмеженим . Народницьке “ ходіння в народ ” 1870-х рр . торкнулося й України . Великого розголосу набрала Чигиринська справа ( 1877 ), коли російський народник Я . Стефанович під вигаданим іменем Дмитра Найди видавав себе за царського комісара і підбурював селян до повстання проти поміщиків .
Дослідження історії російського народництва показують , що вийнятково велику роль у тих подіях відіграли потомки колишньої козацької старшини із Лівобережної України . Це було однією із сторін русифікації старої української еліти . Наприкінці XIX ст . ледве чверть спадкового дворянства України ( 56,8 тис . чол . разом з членами родин ) визнавала українську мову рідною . Але в національному русі взяло участь хіба що декілька політичних діячів , і то передусім у ролі меценатів . Абсолютна більшість колишньої козацької старшини міцно інтегрувалася в імперську систему . Їхні ж потомки , перейшовши через характерний для російського суспільства у 1860-х рр . конфлікт “ батьків ” і “ синів ”, масово поповнювали ряди російського революційного руху .