Господарські зміни другої половини XIX cт . по-різному заторкнули різні соціальні верстви та національні групи . Індустріалізація й урбанізація дуже слабо зачепила українців , які у своїй більшості залишалися селянською нацією . У 1897 р . в містах проживало 16 % українського населення і серед жителів міста українці становили лише третю частину . Українські селяни не спішили шукати роботи на промислових підприємствах . Вони воліли застосовувати свої сили у сільському господарстві . До моменту ліквідації кріпацтва південні чорноморські степи були вже заселені , тому вільної землі в Україні практично не залишилося . Тому українське селянство мігрувало на Схід , на неосвоєні землі Північного Кавказу , Казахстану , Середньої Азії , Сибіру аж до басейну р . Амур . Напередодні першої світової війни у східні реґіони Російської імперії виїхало бл . 2 млн . українських селян .
Методичність , з якою українські селяни обминали міста і рухались далі у пошуках вільної землі наштовхнула деяких сучасних дослідників на цікаве узагальнення . У цьому явищі вони вбачають принципове несприйняття українцями ідеї модернізації . Виглядає , однак , що це явище позбавлене суто українського характеру . Дослідження міграційних процесів у Росії XIX ст . показують , що у масштабах всієї імперії у міста прибували переважно селяни з районів вищого рівня грамотності та розвинутішими несільськогосподарськими уміннями населення . Селяни з нищим рівнем грамотності і прив ’ язані до сільського господарства еміґрували до нових сільськогосподарських районів . Другий приклад стосувався власне України . За іронією долі , інтеграція українських земель у склад Російської імперії направила надлишок робочої сили з українського села на далекі східні простори , замість направляти її в міста в Україні . Тому простий факт , що Україна була складовою частиною просторої , Російської імперії , здержував інтеграцію українців у модерні сектори господарського життя .
Іншим суто українським явищем було переважання індивідуального селянського землеволодіння над общинним . Община була надзвичайно слабкою в Україні ; тут панувало переважно спадкове індивідуальне землеволодіння . Це витворювало сильні власницькі настрої серед селянства . Щобільше , частина середняцького й заможнього селянства в Україні серед сільського населення була однією з найвищих в європейській частині Російської імперії . У 1965 р . 96,5 % селянських господарств на Правобережній Україні , 82,1 % на Полтавщині і 68 % в українських ( південних і центральних ) районах Чернігівщини були приватними і передавалися спадково . На противагу цьому у великоросійських губерніях загальнопоширеним було общинне землеволодіння .
Село було заповідником української етнічної самобутності : 88 % селян в Україні були в етнічному відношенні українцями , а 93 % всіх українців були селянами . Важливим було й те , що українці як селяни займали центральну частину українських територій в межах Російської імперії , тоді як неукраїнські селяни зосереджувалися на пограниччі : поляки , німці – на кордоні