Господарські зміни другої половини XIX cт. по-різному заторкнули різні соціальні верстви та національні групи. Індустріалізація й урбанізація дуже слабо зачепила українців, які у своїй більшості залишалися селянською нацією. У 1897 р. в містах проживало 16 % українського населення і серед жителів міста українці становили лише третю частину. Українські селяни не спішили шукати роботи на промислових підприємствах. Вони воліли застосовувати свої сили у сільському господарстві. До моменту ліквідації кріпацтва південні чорноморські степи були вже заселені, тому вільної землі в Україні практично не залишилося. Тому українське селянство мігрувало на Схід, на неосвоєні землі Північного Кавказу, Казахстану, Середньої Азії, Сибіру аж до басейну р. Амур. Напередодні першої світової війни у східні реґіони Російської імперії виїхало бл. 2 млн. українських селян.
Методичність, з якою українські селяни обминали міста і рухались далі у пошуках вільної землі наштовхнула деяких сучасних дослідників на цікаве узагальнення. У цьому явищі вони вбачають принципове несприйняття українцями ідеї модернізації. Виглядає, однак, що це явище позбавлене суто українського характеру. Дослідження міграційних процесів у Росії XIX ст. показують, що у масштабах всієї імперії у міста прибували переважно селяни з районів вищого рівня грамотності та розвинутішими несільськогосподарськими уміннями населення. Селяни з нищим рівнем грамотності і прив’ язані до сільського господарства еміґрували до нових сільськогосподарських районів. Другий приклад стосувався власне України. За іронією долі, інтеграція українських земель у склад Російської імперії направила надлишок робочої сили з українського села на далекі східні простори, замість направляти її в міста в Україні. Тому простий факт, що Україна була складовою частиною просторої, Російської імперії, здержував інтеграцію українців у модерні сектори господарського життя.
Іншим суто українським явищем було переважання індивідуального селянського землеволодіння над общинним. Община була надзвичайно слабкою в Україні; тут панувало переважно спадкове індивідуальне землеволодіння. Це витворювало сильні власницькі настрої серед селянства. Щобільше, частина середняцького й заможнього селянства в Україні серед сільського населення була однією з найвищих в європейській частині Російської імперії. У 1965 р. 96,5 % селянських господарств на Правобережній Україні, 82,1 % на Полтавщині і 68 % в українських( південних і центральних) районах Чернігівщини були приватними і передавалися спадково. На противагу цьому у великоросійських губерніях загальнопоширеним було общинне землеволодіння.
Село було заповідником української етнічної самобутності: 88 % селян в Україні були в етнічному відношенні українцями, а 93 % всіх українців були селянами. Важливим було й те, що українці як селяни займали центральну частину українських територій в межах Російської імперії, тоді як неукраїнські селяни зосереджувалися на пограниччі: поляки, німці – на кордоні