присяжних ), утворено земства та проголошено скасування цензури . У 1874 р . була проведена остання реформа – військова , яка замінила рекрутство загальною військовою повинністю і сильно скоротила терміни військової служби .
Суспільно-політичні реформи 1860-1870-х років відкрили шлях для запізнілої індустріалізації . Аграрна реформа 1861 р . вивільнила селян від особистої залежності , прискоривши формування ринку вільної робочої сили . Потенційно , цей ринок був дуже ємким : незадовго до звільнення , у 1853 р . селяни-кріпаки становили трохи більше половини населення у Київській , Волинській і Подільській губерніях і приблизно третину у Чернігівській , Полтавській і Катеринославській губерніях . Лише у Херсонській губернії їхнє число було незначним ( 6 %).
Реформа проводилась у першу чергу в інтересах поміщиків . Взамін за одержану у своє володіння землю селяни повинні були виплачувати поміщику компенсацію грошима або відробляти повинності . Виплата селянами компенсації боргів була розтягнута на 48 років . Ціна землі свідомо була завишена ; тому селянству довелося заплатити поміщикам на 50 % більше її справжньої вартості . Нарешті , існували цілі категорії кріпаків , які взагалі не одержали землі .
Реформа 1861 р . породила сильний голод на землю в селі . Він загострювався швидким демографічним ростом сільського населення . У результаті аграрне перенаселення стало однією із найхарактерніших ознак господарського стану українського села у пореформленні десятиліття . У 1914 р . із 9,5 млн . жителів українських сіл 6 млн . були потомками кріпаків . Вони жили на тих самих 4 млн . десятинах землі , що у 1860-х роках належало вдвічі меншому числу їхніх предків . А 7 тис . російських і польських поміщиків жили на 7,5 млн . десятинах землі .
Земельний голод гнав селян на пошуки заробітків . Їхня праця знаходила використання , зокрема , на Півдні України , де до кінця XIXст . завершилося освоєння степових земель , та на цукрових підприємствах Правобережжя і Харківської губернії . Виробництво цукру зростало особливо швидкими темпами : у 1863 р . з 26 тис . тон до 320 тис . тон у 1890 р . Збільшення виробництва стало можливим у першу чергу завдяки застосуванню нової техніки . Цукрова промисловість , яка раніше була заняттям правобережних поміщиків Бобринських , Браницьких , Потоцьких та ін ., перейшла наприкінці XIX ст . у руки буржуазії – Яхненків , Симиренків , Харитоненків , Бродських та ін .
У другій половині XIX ст . Україна була головним постачальником цукру на внутрішній ринок Російської імперії . Але поряд з цією традиційною галуззю виникають дві цілком нові – металургійна і вугледобувна . У 1872 р . англійський інженер Джон Юз ( Hughes ) заснував перший металургійний завод у Катеринославській губернії . Завод став великим центром української металургії , навколо якого виникло ціле місто – Юзівка ( тепер Донецьк ). Основою для розвитку металургійної промисловості у цьому реґіоні були великі поклади вугілля . Уже у